Ебергард Паніц - Фосфорна квітка

«Та бий уже, але дай спокій Вундервальдові і Маргрет», — треба було б, принаймні, йому сказати.

Згодом безрідний Річард Едвардс постав перед своєю мадонною. Ріта відразу ж увімкнула магнітофон, такий маленький, що міг би поміститись у сумочку.

— Це ми візьмемо з собою на Іск'ю, — вигукнула вона під веселі ритми музики. Потім перерахувала ще цілу купу речей, які, мовляв, неодмінно треба взяти. Вона залюбки спакувала б у свої валізи й заражене повітря цього міста, й усе безумство, від якого хотів утекти Едвардс. Ріті було дивно, що він не має в руках навіть сумки. Що б вона лишень сказала, якби Едвардс розповів їй про конфіскацію «Фосфорної квітки»?

Його охопив неспокій, і він підійшов до телефону, щоб подзвонити Вундервальдові, але відразу поклав трубку, тільки-но той відповів. Коли Ріта роздяглася й лягла в ліжко, він подзвонив ще раз.

Навіщо це? — запитала вона. — Якщо хочеш знати новини, то ти про них дізнаєшся від мене.

Її батько, мовляв, зробив відкриття: в кутку між мурами заводу вмонтовано газовий лічильник, хоча на газі там більше не працювало анічогісінько.

— Це газ для Вундервальда, — сказала вона й, поклавши на груди попільницю, запалила сигарету. — Батько платив за той газ роками, це дуже кумедно. Я просила його виявити великодушність, коли хоче, щоб його дочці не спротивів ланцюговий заводик.

— Бомбовий заводик, — поправив її Едвардс. — Ті ланцюги й танкові траки більше не знадобляться людству. Однак ваше майбутнє закінчиться, очевидно, теж великим виляском.

— Отже, рятуйся, хто може, — відрізала, посміхаючись, Ріта. — Старий не має нічого проти, щоб ми чимшвидше вшилися на Іск'ю, — запевнила вона. — Старий припускає, що в нас можуть бути інші нахили й уподобання, не кожному ж до серця ґешефти.

— Хіба ж він не від широго серця виселяє людину й підсилає до нього громил зі статусом дипломатів? Я біля будинку Вундервальда щойно бачив Ашфільда з якимсь поліційним шпигом.

— Мене це не обходить. — Ріта пухнула димом до стелі й гримнула на Едвардса: — Ти міг би чужі клопоти облишити іншим, принаймні, коли я поряд. Завтра вранці ми полетимо в Неаполь, а звідти кораблем — до Іск'ї. Будемо там десь опівдні.

— А тоді зі спокійною душею підемо купатися?

— Якщо ти не захочеш плавати, візьмемо напрокат човен.

— А тоді?

Ріта розчавила недопалок, відставила попільницю й обома руками обняла Едвардса, що підсів до неї.

— То хочеш чи не хочеш? — шепнула вона. — Але до того південного сонця ще далеко. Давай помріємо про нього зараз… Іди до мене!

— Вибач, я змушений буду тебе розчарувати, — сказав він й ухилився від пестощів. — Я багато передумав. Негоже так просто залишити поле бою, бо тут на кожному кроці чатують покидьки.

— Що ти сказав? — запитала Ріта, тулячись до нього голими грудьми. — Нам давно треба було б дременути звідси, мене це все теж гнітить.

— Не прикидайся, ти стоїш на протилежному боці.

— А ти?

— Я боюся, що Маргрет і досі у Вундервальда, — відповів він, вивільнився з її обіймів і втупивсь у телефон, ніби кожної хвилини чекав на тривожний дзвінок. — Вона теж бачила Ашфільда з якимсь громилом поблизу Вундервальдового будинку, коли трапився той випадок з газом.

— Траплятися може все, це ясно, — сказала Ріта всміхаючись і підсунулася ближче до нього. — Якщо я не помиляюся, недавно в цьому зловісному будинку хтось досить бадьоро відповів по телефону. Викинь усе з голови, лягай, про мене, можеш навіть не роззуватися. Тобі треба кілька годин поспати, потім на все дивитимешся зовсім іншими очима.

— Ні.

— Іск'я — це живодайне сонячне сяєво, ми повинні бути там.

— Я так не думаю, — сказав він і ліг до неї, в чому був. Не прокинувся навіть, коли, чогось перелякавшись, сіпонувся й коли вона притислася до нього. Потім спав глибоким сном, доки не подзвонили.

Едвардс схопився, вона притримала його й сама зняла трубку.

— Це нас будять, — сказала вона й зразу ж поклала трубку.

До відльоту лишилося ще більше, ніж дві години. Прийнявши душ і поголившись, Едвардс мовив:

— Я востаннє загляну додому, бо інакше не зможу…

— Ти вагаєшся до останньої хвилини, — відповіла Ріта, не вдягаючись і нічого більш не готуючи собі на дорогу. — Якщо ти тепер підеш до Маргрет, то застрянеш там навічно.

— Ні, мене там не затримає більше нічого, — відповів він і потис їй руку, ніби це було вже прощання. — Якщо Маргрет немає вдома, то я кину їй ключ у поштову скриньку.