Ебергард Паніц - Фосфорна квітка

— Усе-таки те, що сталося, таке неймовірне, що треба обдумати всі можливі варіанти, — зауважила Маргрет, збуджено обговорюючи з Сарою те, чого вона боялася й що підозрювала. Едвардс їх майже не слухав і вперше через стільки часу подумав про ті хвилини у своєму житті, коли ще тільки збирався сюди їхати. Хтось із Ашфільдових знайомих, чи то китаєць, чи японець, на прощання йому сказав:

— Тобі очі полізуть там на лоба, хлопче. І якщо старий світ наганятиме на тебе страх, то й ти нажени на нього страху. Бо світ жахливий як тут, так і там.

Едвардс здивувався, побачивши, як Маргрет і Сара ставлять на стіл вечерю. Маргрет, усміхаючись, сіла навпроти нього, ніби нічого й не трапилося. Виделки та ножі дзенькали, жінки ще раз завели мову про пекучу таємницю китайця чи японця, й Едвардс раптом виразно уявив собі китайський район і гавань Сан-Франціско, море миготливих барвистих вогнів, яке він побачив наостанок, відлітаючи вночі з того міста, коли вже, щасливий і сповнений надій, сидів у літаку поруч із Маргрет.

Вони уникали будь-яких неприємних розмов, пили собі чай і навіть говорили про погоду. Холод трохи зменшився, але вулиці й досі лежали під снігом, їхати було важко. Сарі довелося поставити свій автомобіль за півкілометра від їхнього будинку.

— Але я поїхала б і на край світу, аби побачити вас, — сказала дівчина. — Сама все це лихо я не зможу перенести. Погано, коли таке трапляється, перше ніж у тебе з'являться добрі друзі.

Ашфільд подзвонив їм ще під час вечері. Він хотів прийти й не слухав ніяких відмагань Едвардса.

— Якщо ти не хочеш заварити ще більшу кашу, то, принаймні, стережися, Річарде, — сказав, як завжди, зарозуміло Ашфільд. — Я вже виїжджаю.

Едвардсові більше нічого не лишалося, він промимрив щось і залишив обох жінок, які теж нашорошили вуха. Едвардс поспіхом вийшов з квартири, вже в ліфті застебнув ґудзики плаща й вовняним шарфом замотав шию. Зіщулившись від холоду, він чекав на протилежному боці вулиці, біля газетного кіоска, й крадькома придивлявся до вечірніх газеток з великими заголовками; його прізвище вже не згадувалося. Зате погано писалось про Вундервальда: будинок художника називали «будинком убивств» і «газовою могилою»; скидалося на те, що писаки досить добре знали мотиви вбивці — заздрість і зненависть до всього цивілізованого людства, особливо його заможної частини. У хід було пущено все: біографію Вундервальда, погані копії картин з його раннього й останнього періоду творчості: антифашистські й пацифістські полотна, агітпропівські плакати й карикатури на тих, хто наживається на війні. «Валентінер — жертва терору Червоного фронту», — сповіщав на першій сторінці «Нахткурір», поруч була вміщена фотографія Цахаріаса Вундервальда, зроблена років десять тому під час подорожі Китаєм, разом з ним зображено було кілька людей у військовій формі — «Східні контакти».

— До дідька це все, спали за собою мости і тримайся мене, — шепнув спантеличеному Едвардсові Ашфільд, тихенько підкравшись до нього й поклавши руку йому на плече. — Кепська погода, кепські вісті, — сказав він, киваючи на свій заляпаний болотом «порше», яким він заїхав у кучугуру снігу на узбіччі вулиці. — Все зупиниться в ту ж мить, як рука моя звелить, — пожартував Ашфільд і схвалив те, що Едвардс зупинився саме тут. — Нам треба поговорити. Найкраще, коли б ми якнайшвидше чкурнули звідси, — докинув він, купив з півдюжини газет і поклав їх на заднє сидіння автомобіля. — Ходім, спільними силами вже якось виборсаємося з болота, Річарде, — підморгнув він Едвардсові. — Чи у тебе тремтять руки?

Вони витягли автомобіль аж тоді, коли кіоскер запхав їм під задні колеса цілу паку старих ілюстрованих газет.

— Дай тобі Боже здоров'я, — гукнув кіоскерові Ашфільд, сидячи за кермом. Він засміявся й рушив з місця, розкидаючи позад себе клаптики скандальних газеток і барвистих тижневиків.

— Усе це дурниці, безглуздя, — сказав він Едвардсові. — Не дай себе спантеличити й не хнюп голови. Папір усе витримає, не всяке вбивство є вбивством. А політика робиться не на червоних килимах.

Едвардс не знав, що з ним діється. Лаючись, Ашфільд дав повний газ і кривими завулками погнався вздовж і впоперек міста. На обмерзлій набережній він теж не зменшив швидкості, лише на південній околиці, ковзнувши, звернув праворуч, розслабився й усміхнувся:

— Страшно не люблю, коли за мною вчепиться хвіст.

На гравійній дорозі, біля воріт пихатої вілли, яка останнім часом служила йому житлом, він загальмував і розвернув автомобіль.