Ебергард Паніц - Фосфорна квітка

— Хто може додуматися до такого божевілля?

Йому більше нічого не лишалося, як пройтися вздовж заводського муру. Там за чверть години він і справді знайшов на узбіччі дороги свій автомобіль, точно там же, де й поставив. Ключ стирчав у запальнику, брелок погойдувався. Йому здалось, ніби у нього почалися галюцинації, що у такій шаленій круговерті подій не було дивиною. А чи, може, то хтось із нього зле пожартував?

— Головне, що знайшовся автомобіль, — сказав поліцай, знизуючи плечима. — Я не міг би заприсягнутися, чи він увесь час тут стояв, чи ні. Дивно!

Неспокійні думки роїлися в голові Едвардса, коли він їхав містом. Він звернув увагу на те, що автомобіль теплий, ніби й справді хтось здійснив на ньому загадкову подорож. Йому б ніхто не повірив, коли б він комусь про це розповів, навіть Маргрет, яка зреагувала на його запитання з обуренням, майже єхидно. Але що це було в порівнянні з Валентінеровою смертю й невтішними передбаченнями Вундервальда, які Едвардс аж тепер по-справжньому усвідомлював?

На щось добре він не розраховував, ідучи додому, але застати там Гінцпетера — це вже було занадто. Комісар сидів з Маргрет у світлиці й вибачався, що вдерся сюди не попередивши.

— Я кваплюся, нема потреби пояснювати докладніше, — сказав він і поставив кілька запитань, які, здавалося, не мали ніякого взаємозв'язку: де й коли він востаннє бачив Валентінера, чи часто бував у Вундервальда, що взагалі знає про ділові зв'язки та знайомства антиквара й хто міг би бути зацікавленим, щоб учинити замах на його життя?

— Ви бачили небіжчика? — спитав Едвардс.

— Страшно, бридко, — простогнав Гінцпетер. — Спочатку ваша дружина, а потім цей старий чоловік — за віщо? Це міг зробити або останній негідник, або ж божевільний. А ви, містере Едвардс, виявляється, були з дружиною вдома, й хтось рівно о тринадцятій годині тридцять хвилин зателефонував?

Маргрет сиділа, кивала головою й дивилася байдужливо поперед себе, ніби все це її мало обходило. Вона погодилася, щоб її припущення й те, що бачила, занесли до протоколу, очевидно, Маргрет дізналася аж тепер від Гінцпетера, що загинув не Вундервальд, а Валентінер. Телефон, на думку комісара, подзвонив за кілька хвилин після смерті антиквара, ще до повернення Вундервальда додому. Ось чому він, Гінцпетер, так докладно про це й розпитує.

— Хто дзвонив? Чи ви б упізнали той голос? Будь ласка, згадайте, може, запам'яталися якісь вирази, діалект чи акцент?

Едвардс знизав плечима й запитливо глянув на Маргрет. Дружина розгублено дивилася перед себе й кілька разів запевнила комісара:

— Не знаю, я була приголомшена, тепер навіть не скажу, чи то був чоловік, чи жінка.

— Але ж ви зрозуміли це так, що загинув Вундервальд? — доскіпувався Гінцпетер.

— Саме так зрозуміла, авжеж, — відповіла вона, трохи повагавшись.

— Прізвище назвали?

— Назвали чи не назвали — не пам'ятаю, але я саме так зрозуміла. Едвардс заспокійливо поклав їй руку на плече.

— Мені ти теж так сказала, і що знову, мовляв, отруєння газом.

— Що ж, гаразд, усе це дуже важливо, — сказав Гінцпетер, дослівно занотовуючи те, що тут говорилось. Він знав і про Едвардсів дзвінок сюди, додому. Ваш автомобіль справді загадковий. Рівно годину тому він заїхав до Валентінера в садок, — додав він. — Маленький мотор на диво дуже сильний. Власне, можна було б записати ще й номер. Відбуваються дуже дивні речі, але куди не звернися, скрізь прикидаються, ніби ніхто нічого не знає.

— Особливо ваші дозорці, — відповів Едвардс, удавши, що його ці слова не зачепили, й демонстративно кинув на письмовий стіл ключ від автомобіля. — Вам треба було б побалакати з молодим поліцаєм, що стояв перед Вундервальдовими дверима, той би лише недбало посміхнувся, почувши ваші дотепні теорії.

Гінцпетер покрутив головою.

— Поліцай стоїть там не для того, щоб стерегти автомобілі. — Він сховав свого записника. — Я чекаю ще від вас відповіді на мої запитання, до того ж незабаром. В одному, принаймні, я не сумніваюся: в того Валентінера та інших добродіїв були друзі не в палаці перського шаха, а десь набагато далі на схід.

— Ви хочете йому дорікнути, що він утік тоді від нацистів? — уставив Едвардс. — А може, дорікнете й моїм батькам за втечу до Америки чи мені — за те, що я тут народився? Що взагалі народився й прибув сюди, невже я мушу вислуховувати від вас такі докори, пане Гінцпетер?

— Та як хочете, — відповів Гінцпетер, наморщив лоба й підвівся. Так і лишився стояти перед картиною з зображенням фосфорної квітки й портретом Маргрет. Не питаючи дозволу, він ухопився за телефон.