Та ось нарешті ми досягли території заводу.
Велетенські цехи, темні й масивні, бовваніли на фоні нічного неба. Лише там, де працювали в три зміни, гримотіли преси, розлягався гуркіт свердлувальних верстатів, ляскали паси трансмісій, гупали молоти й свистіли заводські локомотиви.
Машина завернула на дорогу, яка прямісінько вела до заводу № 3 лейпцігського народного підприємства «Крани й підйомні механізми». Над складальним цехом виднілося сріблясте павутиння крана. В його кабіні світилося.
Сторожка була освітлена, але порожня. На столику лежали розгорнута брошура й обгризений синій олівець, поряд стояв термос. Вікно зачинене, залізна брама замкнена.
Я простяг був руку, щоб подзвонити, але Вольфганг спинив мене.
— Не треба!
Я здивовано глянув на нього.
— А як же ми?..
— Через мур. Ходім!
Ми пробігли щось із сотню метрів вздовж муру, поки не опинились у тіні монтажного цеху. Якби не оце кляте скло! Хоча Вольфганг і допомагав мені, але я таки розпанахав штани — в дірку можна було просунути кулак. Проте я не мав часу займатися своїми штаньми. З муру вже позстрибували униз обидва фельдфебелі і пригнулися до землі біля нас.
Вольфганг пошепки давав їм вказівки. Ось вони зникли в темряві, один пішов праворуч, другий ліворуч. Ми з Вольфгангом навпомацки пробралися до задньої стінки монтажного цеху. Виявилося, що тут є вузькі залізні двері, яких я ніколи раніше не помічав. Ми обережно їх відчинили.
І ось ми стоїмо під високим склепінням цеху. Кілька ламп горять тут і там, але їх замало, щоб освітити приміщення. Скрізь тремтять рухливі тіні, а машини й нагромаджені навколо матеріали в Сутіні скидаються на поснулих звірів.
Брама, що веде у двір, розчинена. Двір залитий яскравим світлом — здасться, що зараз ясний день. Навколо крана метушаться монтери, вони зайняті останньою перевіркою. Скреготить залізо. Хтось когось гукає. Хтось сміється.
Ми повільно наближаємося до головного входу.
Поряд мене щось неначе ворухнулося.
Я швидко обертають туди і бачу на риштуванні людину з перекошеним від страху обличчям. Монтер. Біля його ніг стоїть відро, до краю наповнене мастилом, а поруч з відром лежить бляшана банка; згідно з етикеткою, бляшанка містить у собі мюнхенське експортне пиво.
— Що… що ви тут робите? — белькоче він.
Вольфганг ніби й не чує його запитання. Він показує на відро:
— Ви накладаєте мастило?
— Звичайно.
— В такому разі я вам не раджу брати мастило з отієї маленької бляшанки. Воно має, мушу сказати, одну неприємну якість: роз’їдає сталь.
Монтер нахиляється і, зробивши стрибок, мов тигр, кидається на Гайєра. Я поспішаю на допомогу, але це вже непотрібно: монтер сидить на землі і тримається за вивихнуте ліве плече, обличчя його скривлене від болю.
— Вставайте!
Монтер підводиться. Щоправда, при цьому він скрегоче зубами й злісно мружить очі.
— Так, а тепер подайте руку цьому панові. Ні, не праву, а ліву. Ліва ближча до серця. До того ж, ваша ліва рука зараз дуже вразлива, і це вас, мабуть, стримуватиме від дальших дурниць.
За хвилину дивна група виходила з цеху на заводський двір.
Праворуч ішов Вольфганг Гайєр, ліворуч я. Монтер плентався поміж нами. Як слухняна дитина, він тримав мене за руку, намагаючись не робити різких рухів.
Біля шасі крана стоять монтери. Серед них доктор Козель, сторож Петерс і ще хтось, кого в цей момент закриває купа ящиків.
Вони побачили нас лише тоді, коли ми наблизились до них на відстань тридцяти кроків. Вони запитливо дивляться на монтера, ліва рука якого лежить у моїй. Під правою він затиснув бляшанку з етикеткою «Мюнхенське експортне пиво».
В цю мить хтось швидко відокремлюється від них і намагається зникнути за залізничним вагоном, що відкотився вбік. Але на задньому плані якраз вчасно з’являється фельдфебель «що встиг обійти цех зліва, а з правого боку спокійною ходою людини, що вийшла на прогулянку, наближається другий товариш. Тепер уже для Червоного Доміно немає порятунку.
На якусь мить постать безпорадно застигає, потім швидко повертається назад, біжить повз групу співробітників і спритно видирається по драбині до кабіни крана.
Все це сталося так швидко, що, крім нас, власне, ніхто не зрозумів, що саме трапилося. Я теж якусь мить стояв мов укопаний, поки не побачив, як Вольфганг широкими стрибками підбіг до крана й поліз угору по драбині.
Я ще встиг крикнути фельдфебелю: «Не спускайте очей з монтера!» і побіг щодуху слідом за Вольфгангом.
Читать дальше