Фред Унгер - Червоне доміно

Перед одним із столиків, біля самого парапету, над яким спускалася завіса з виткого декоративного винограду, пан Майєр зупинився.

— Прошу, панство. Це той столик, який для вас залишено. Чи задоволені ви?

Ми роздивилися навкруги.

Галерея тяглася вздовж трьох сторін зала, і з цього місця справді можна було побачити більшість ніш і куточків. Так, місце було непогане.

— Авжеж, — сказав Вольфганг. — Чудово.

— Мені приємно чути це. Бажаю веселого вечора.

Він знову відставив мізинці, ще раз уклонився й пішов.

— Дивак, — зауважив Вольфганг.

— Стара школа. Вони всі такі.

— Я знаю, але це до біса комічно. Ти бачиш десь наших французів?

— Поки що ні.

— Я теж.

Ми сперлися ліктями на парапет і силкувалися розглядіти в різнобарвному тьмяному світлі, чи не майне десь серед екзотичних рослин і паперових зміїв платиново-білява голівка Іветти.

— Та ось же вони!

— Де?

— Та під нами.

Тепер і я побачив їх. Вони теж займали столик на дві персони, він стояв під галереєю. Можна було ясно побачити пакет, що його Іветта втиснула в свою сумочку. Щодо костюмів, то вони, видно, не довго їх вибирали, Іветта накинула кімоно, а у волосся встромила квітку, Томас напнув берет, сидів у жилеті без піджака й курив люльку.

Хтось поклав мені руку на плече. Дівчина, одягнена досить нескромно, чорні очі поблискують за жовтою маскою.

— Підеш танцювати зі мною?

— Не можу, прекрасна маско!

— Ах, ти просто не хочеш.

— Я хотів би, але по щирості кажу, — не можу.

— Знаєш, хто ти? Старий ведмідь!

Я дістав щигля по носу, потім вона пурхнула до сусіднього столика й почала кокетувати там з чорнявим циганом.

Вольфганг посміхнувся:

— Нам слід було все-таки взяти з собою Карін Зоммер. Ти маєш тут надто великий успіх.

— А ти б краще стежив за своїм циліндром. Він ось-ось упаде.

— Прошу, це не циліндр, а шапокляк.

— Це одне й те саме.

— Ні, це не одне й те саме. Мені спеціально пояснював чоловік, що видає напрокат маскарадні костюми.

Костюмер отой, правду кажучи, старався щосили. Він витанцьовував навколо нас на своїх кривих ніжках, як дервіш, прагнучи спокусити нас всілякими можливими й неможливими костюмами. Але нас не цікавила оригінальність. Нам потрібні були костюми, під якими ми могли б сховати нашу форму: протягом кількох секунд нам, можливо, доведеться знову перетворитися на нормальних людей, які прийшли виконувати службові обов'язки, а не розважатись.

Костюмер був прикро вражений бідністю нашої фантазії і мало не заплакав, коли я вибрав скромне доміно. Він пожвавішав лише тоді, коли Вольфганг вирішив узяти для себе фрак, широкий плащ і циліндр. Він хотів ще нав'язати йому чарівну паличку, що вміла пищати, і кролика з пап’є-маше: «Зовсім як натуральний, шановний пане, дуже оригінальний і цінний кролик», — але Вольфганг вважав, що він і без чарівної палички й кролика виглядає досить ефектно.

Майор Бек мало не впав із стільця, коли ми мовчки промарширували в його кабінеті і вишикувалися перед письмовим столом: фокусник, доміно, чернець та іспанський гранд.

— Я багато бачив у своєму житті, — випалив він згодом, — але таке блюзнірство у цих священних стінах — ні І Товариш Гайєр у циліндрі! Діти, діти, та тут луснути можна від сміху!

Іветта і Томас танцювали разом.

З них вийшла непогана пара. Іветта щось шепотіла йому на вухо, а він сміявся, пробував пригорнути її до себе і при цьому мало не збив з ніг офіціанта, котрий, балансуючи, продирався крізь юрбу, тримаючи в руках тацю з стравами та чарками.

А де ж її сумочка?

Сумочка!

Я перегнувся через парапет. Так, сумочка була ще на місці. Ясно видно було й пакет. Загорнутий у коричневий обгортковий папір, перев'язаний червоною мотузкою, він лежав зверху в сумочці. Кожен міг його побачити. Досить простягнути руку, взяти й сховати його під костюмом. Ніхто б цього й не помітив, хіба що ми. Але перш ніж ми встигнемо добігти до залу…

— Глянь на годинник, Вольфганг…

— П'ять на дванадцяту.

Отже, час настав. Доміно могло з'явитися щохвилини. А ті двоє все ще танцювали, і сумочка стояла напіврозкрита на столі. Це було досить легковажно з боку Іветти.

Але ось — чи це не він?

Я був схопився з місця, потім знову сів.

Виявилося, що це тільки червона чернеча ряса; протиснувшись поміж людей, чернець зник у якійсь ніші. Звичайний гість.