Фред Унгер - Червоне доміно

А втім, я добре бачив, скільки він випив з того часу, як з’явився у барі, і знав, що від такої кількості вина може сп'яніти хіба що людина, яка ніколи не п'є. Три склянки білого для такого хлопця — це просто дурничка.

— У мене є до вас прохання, фрейлейн Зоммер.

— Прошу?

— Я б хотів, щоб ви отим обом, — я подивився на столик біля парапету, — нічого не казали про те, хто я. Вони можуть це неправильно витлумачити, а мені б цього не хотілося. Я сьогодні тут, бачте, приватно, зовсім приватно.

— Ах! — її очі весело блиснули. Вони блищали якось волого й були чорні-чорні-сінькі, як у пуделя, і раптом я пожалкував, що цей чорноволосий пудель належить не мені.

— Як розуміти ваше «ах»?

— А хіба ви можете бути й приватним? Я завжди гадала, що ви можете лише ставити людям неприємні запитання: «Ви народилися? А чому саме? Якої ви думки про вашого батька? Де ви були під час свого народження»?

— Вам подобається глузувати з мене?

— Звичайно. У вас такий милий вигляд, і це якось не в'яжеться з вашою професією. Ви завжди маєте справу з людьми, які хочуть лише руйнувати, які можуть лише ненавидіти. Хіба це вас не пригнічує?

— Ні. Ці люди теж, фрейлейн Зоммер, лише люди. Вони не тому погані, що такими народилися. Щось їх такими зробило, може, злидні, може, власна дурість, а може, й щось таке, у що вони роками вірили і ніхто не відкрив їм правду. Заради цих людей я й люблю свою професію. Заради них я працюю. Заради них і багатьох інших, тих, яких ці люди можуть скривдити, яким вони можуть заподіяти зло… Вам нудно слухати мене?

— Та ні ж. Розповідайте, прошу.

— Багато чого можна було б розповісти, але місце й час не ті. Не знаю, чи ви розумієте мене.

Вона знову обернулася до французів, які в цю мить ще раз наливали бокали. Довго-довго дивилася вона на їх столик, міцно стиснувши губи, примруживши очі.

— Авжеж, — сказала вона нарешті. — Я розумію. Може, слід було б поговорити про це колись по-справжньому.

Я відчув — чи це мені лише здалося? — легенький, зовсім легенький потиск її руки, потім танець закінчився.

Провівши її до столика біля парапету, я вклонився, пробурмотів «Дякую» і хотів був уже йти, коли це широкоплечий підняв руку й промовив:

— Алло!

— Прошу?

— Ви тут самі?

— Так…

— Дозвольте запросити вас бути моїм гостем.

Очі Іветти дивились на мене з удаваним переляком, але він розсміявся.

— Я француз. Купець. Я… як це зветься?.. Купувати, розумієте?.. Багато купувати. Ви — гість, мій гість. Прошу.

Я хотів був якось відмовитись, попросити пробачення, але, глянувши на Карін, побачив, що вона враз пополотніла: І я змінив своє рішення, сам не знаю чому.

— Дуже вдячний, — сказав я. — Сподіваюсь, що не заважатиму вам.

— Що ви п'єте?

Його очі блищали, він ледве белькотав Це не було результатом тих двох чи трьох склянок, які він досі встиг випити. Він, мабуть, добряче хильнув ще до того, як прийшов у бар. Правда, він ще не був п'яний, як хлющ, але я бачив, що ця мить уже не за горами.

— Моє прізвище Дюма, — сказав він. — Мішель Дюма. Звучить майже так, як Міхаель Томас. Хіба ні? Але я француз. Чистокровний француз. Compris?

— Гм…

— Eh bien [9] Ну, гаразд (франц.). .

Він підняв бокал, пробурмотів «за ваше здоров'я» і спорожнив його одним духом.

— Ні, ви тільки подивіться на цих жінок, Сидять собі, мов дві курки, як грім ударить. Гарні вони — це правда, але до біса нудні. Не п'ють! Нічого не п'ють.

Іветта гнівно примружила очі.

— Мішель!

Слідом за цим — потік французьких слів, яких я, на жаль, не зрозумів. Але можна було собі приблизно уявити, про що йдеться, інтонація говорила сама за себе.

Оркестр зіграв туш, а потім контрабасист сказав, тримаючи мікрофон перед слинявими губами:

— Дамський танець!

Пролунали звуки «Оле гуапа».

— Дозвольте запросити вас?

Це була Карін.

— Пробачте мені, — сказала вона, коли я з нею продирався крізь юрбу до танцювального «п'ятачка». — Він п'яний. Я цього спочатку не помітила.

— Але ж це не ваша провина.

— Провина — ні, — сказала вона. — Проте мені не слід було приймати його запрошення.

— Чому ж ви це зробили?

Вона, здавалося, не чула мого запитання. Злегка притуливши голову до мого плеча, вона дивилася на стрйку бара, на контрабасиста, на офіціантів.

— Я думала, — прошепотіла вона зрештою, — що буду йому потрібна. Але я помилилася. Йому потрібно щось зовсім інше.

— Що ж саме?

— Не знаю.

Пролунали оплески. Стрельнувши, вилетіла пробка з шампанського. Повітря було сизе від тютюнового диму.