Клаус-Петер Вольф - Клуб «Афродіта»

Огрядна, добродушна на вигляд жінка повільно йшла в його бік. Поки він, дивлячись на неї, якусь мить припускав і відкидав можливість того, що це — пані Шівас, вона вже зупинилася біля його столика й промовила:

— Ви, певно, той самий пан із карної поліції? Я пані Шівас. Даруйте, забула ваше прізвище.

Тоні Вуст підвівся й запросив жінку сісти. Вона була йому симпатична. Від неї віяло теплом, щирістю й скромністю. Такою він уявляв собі ідеальну матір і бабусю.

— Мене звати Тоні Вуст. Скажіть, як ви здогадалися, що я — саме той, хто на вас чекає?

— Ну, у вас такий вигляд, як у людини з карної поліції. — Побачивши на його обличчі подив, вона відразу пояснила: — Я ніколи ще не мала справи з карною поліцією. Але, знаєте, я люблю дивитися детективи.

— Невже я схожий на комісара з детективних фільмів?

Вона не відповіла, тільки всміхнулася, боячись, мабуть, образити його.

Вони замовили собі качку по-пекінському на двох. Тоні пив спочатку шері, умовивши і її випити ковток. Але потім вона попрохала склянку мінеральної води, а він віддав перевагу рисовій горілці.

— Маркус Бергер ваш родич чи знайомий? Звідки ви його знаєте? Мене цікавить усе. Насамперед мені треба знати, чому ви так розсміялися, коли я сказав… Невже це вас так приголомшило? Ви що, прийняли цю звістку так близько до серця?

— Я охоче розповім вам усе, якщо тільки ви дасте мені змогу говорити.

Зробивши Тоні це невеличке зауваження, пані Шівас почала розповідати свою неймовірну історію.

Їй було сорок два роки, вона мала двадцятирічного сина, двадцятидворічну дочку та трирічного онука. Її чоловікові було сорок п'ять, він більше двадцяти років працював у тій самій установі й дуже сподівався допрацювати там до пенсії.

Син навчався, дочка спочатку пішла працювати секретаркою, а тепер стала домогосподаркою. У їхній щасливій, гармонійній сім'ї все було чудово. Так вони і вважали, поки одного дня пані Шівас, зробивши покупки, зайшла до кав'ярні поїсти морозива…

— Розумієте, колись у мене було дуже багато роботи: двоє дітей, домашнє господарство, в магазини я ходила пішки, бо машини ми не мали і сил мені часом ставало тільки на те, щоб дотягти сумки додому. Після цього я іноді рук не чула…

І раптом виникла порожнеча. Діти виросли й пішли з дому. Чоловік по горло заклопотаний на роботі, щодня по десять, а то й дванадцять годин не буває вдома. Увечері повертається стомлений, шукає тільки спокою.

І ось виникає велика порожнеча, яку раніше заповнювали діти й робота. Спочатку я стала виходити на довгі прогулянки до парків, а потім відвідувати кав'ярні та ресторани, до яких звичайно ходять самотні жінки. Сподіваюся, ви розумієте, що я маю на увазі.

Покупки я любила робити в центрі міста, іноді заходила до римсько-германського музею. Так я й познайомилася з Маркусом Бергером. Він підійшов до мене, чемно відрекомендувався й попрохав поради. Він нібито хотів відвідати свою стару тітку й саме шукав для неї подарунок. Тож він звернувся до мене з проханням допомогти йому щось вибрати, бо зовсім не уявляв собі, що може сподобатися не молодій уже жінці.

Мені це здалося тоді надзвичайно зворушливим. Де побачиш таке ще? Щоб юнак так піклувався про свою літню тітку! Мені подобалася й люб'язна манера, в якій він зі мною розмовляв, його вишукана мова, явно добре виховання.

Це була невинна, приємна історія, яка внесла в моє життя певну різноманітність. Ми йшли з ним по місту, заходили до ювелірних магазинів, дорогих парфюмерних та квіткових крамничок. Він ніяк не міг вибрати для тітки подарунка, зате про мої вподобання дізнався багато.

Помалу ми розговорились і, можна навіть сказати, відчули одне до одного симпатію. Але потім я зауважила, що мушу йти додому готувати вечерю, бо добре їсти ми звикли не в обід, а ввечері, коли чоловік повертається додому.

Я навіть розповіла, що збираюся зварити холодець. Він одразу почав захоплено згадувати, як його мати колись часто готувала цю страву. На жаль, мати померла, і справжнього холодцю тепер ніде вже не скуштуєш.

Він був такий чемний, такий люб'язний, такий молодий… Я справді не мала нічого на увазі, коли запропонувала йому завітати якось у гості й скуштувати мого холодцю. Сьогодні мені здається, що говорила я тоді не серйозно, а просто так, як це завжди кажуть у таких випадках: «Заходьте до нас якось…» або «Будете поруч — ласкаво просимо…»

Вона затнулася, розповідати їй тепер стало важче.

Кельнер поставив на стіл качку по-пекінському, і вони взялися до їжі. Пані Шівас була рада цій паузі.