Клаус-Петер Вольф - Клуб «Афродіта»

Мюллер насупившись підвівся, буркочучи, що він, мовляв, страшенно любить виконувати такі доручення, що їм давно потрібна секретарка, атож, секретарка, щоб не друкувати всі звіти самим і щоб можна було, зрештою, посилати когось по сигарети, щоб хтось робив каву й бутерброди…

— Отже, ми подзвонимо по всіх цих номерах, а потім скрізь побуваємо. Цілком можливо, що перед нами оце лежить номер телефону злочинця.

— А я про що кажу? Про що кажу я?!

— Де кава? Принесіть мені кави, поки я не вибухнув!

Телефон продзвонив тричі. Потім озвався голос жінки середнього віку.

— Шівас слухає.

— Добрий день, пані Шівас. Пробачте, будь ласка, що дзвоню вам. Я — комісар Тоні Вуст із карної поліції. Ваш номер телефону я знайшов у записнику, що належав такому собі Маркусові Бергеру. Ви його знаєте?

Тривале мовчання на другому кінці дроту дозволило Тоні припустити, що жінка добре знає Маркуса Бергера, але говорити про це чомусь не хоче. Мабуть, не вірить, що він, Тоні, справді з карної поліції.

— Чому ви мовчите?

— Я… я… Чого ви од мене хочете? Ніякого Маркуса Бергера я не знаю!

— Так, люба пані Шівас, це цілком можливо. Певно, він знайомий вашого чоловіка чи ваших дітей?

— Ні, ні, мій чоловік його не знає, це абсолютно точно. Запевняю вас.

— Мені б хотілося почути це від вашого чоловіка особисто, пані Шівас. Ідеться про вбивство.

Знову тривала мовчанка на другому кінці дроту. Потім тремтячий голос спитав:

— А кого… вбили?..

— Маркуса Бергера.

Комісар Тоні Вуст аж злякався. У телефонній трубці пролунав різкий істеричний сміх. Він тривав довго, так що Тоні аж стривожився. Заспокоївшись, жінка сказала:

— Слухайте, я охоче поговорю з вами і розповім усе, що вас цікавить. Але при одній умові: мій чоловік не повинен нічого про це знати. Сюди дзвонити вам більше не можна. Ні в який контакт з моїм чоловіком та дітьми вступати вам теж не можна. Вони до цього ніякого відношення не мають. Справа стосується тільки мене. Якщо ви мені це пообіцяєте, я вам допоможу. Якщо треба, я прийду до вас уже сьогодні. А втім, чи не можна нам зустрітися десь у нейтральному місці?

— Хоч це й ненормально і хоч таке, власне, буває тільки у детективних фільмах, але я не заперечую. Де ми зустрінемось?

— Пропоную в китайському ресторані, що напроти собору та радіомовної компанії. Ви, мабуть, знаєте: там унизу отой завжди переповнений ресторан «Макдональдс», а над ним — тихий китайський ресторанчик. Звідти видно собор.

— Згода. Зустрінемося через годину.

— Чекатиму вас там.

Тоні задумливо посьорбував каву, смак якої йому знову зовсім не подобався. Надто гірка. Він пригадав розповіді матері, що завжди нарікала на надто рідку сурогатну каву за лихоліття. А йому кава майже завжди була занадто міцна. В експрес-барах у центрі міста він із колегами під час розслідувань часто пив каву, щоб відновити сили. Але він знав: ця отрута, що всюди продається вільно, руйнує його шлунок так само, як вічний поспіх та повсякденні прикрощі.

Щоб пом'якшити гіркий присмак кави, Тоні долив у чашечку молока. Відколи ж це він збирається перейти на чай? А втім, хто тепер уміє як слід заварювати чай? Мюллер, звичайно, не вміє. До того ж, коли Тоні одного разу замість розчинної кави приніс на службу пачку чаю, на нього подивилися так, ніби він збирався пройти курс лікування.

Човгаючи ногами, до кімнати ввійшов Мюллер. Він озирнувся на всі боки і, певно, не виявивши нічого цікавого для себе, зупинив погляд на Тоні Вусті.

— Ну, щось уже є?

— Є. Розмовляв з такою собі пані Шівас, розповів їй про смерть Маркуса Бергера.

— І що? Як вона реагувала?

— На неї напав істеричний сміх.

— Що?

— Так, ви зрозуміли мене правильно. На неї напав істеричний сміх.

Переступаючи через два, а то й через три східці, він легко піднімався сходами до китайського ресторану. Для різноманітності китайська кухня — це все ж таки непогано. У кожному разі кращі, ніж їхня задрипана їдальня.

Тоні сів у найдальшому кутку. Звідси було видно вхідні двері й решту зали. Він спробував уявити собі обличчя жінки, голос якої чув по телефону. Зрештою йому треба буде її якось упізнати. Через необачність Тоні не здогадався домовитися з нею про розпізнавальний знак. Він навіть не спитав, як вона буде вдягнена, сподіваючись зустріти жінку сорока-п'ятдесяти років.

Тоні подумав, що жінки, які сиділи по одній за столиками, — мабуть, службовки радіомовної компанії і теж, певно, вирішили не йти до їдальні. Та хоч як він придивлявся до них, йому здавалося неймовірним, щоб котресь із цих облич пасувало до голосу з телефону. Може, це було тому, що він чекав побачити обличчя з істеричним виразом.