Дешіл Хемметт - Худий

Гілд узяв мене під лікоть, і ми зайшли. Ліворуч крізь відкриті двері виднілося незаслане ліжко. Ми ступили до ницої й брудної вітальні — скрізь валялися газети, одяг, брудні тарілки. Праворуч, у ніші між водопровідною раковиною і плитою, стояла жінка з гарячою сковорідкою в руці. Це була окостувата, опасиста руда молодиця років двадцяти восьми, позначена якоюсь вульгарною звабою, в пожмаканому рожевому кімоно і рожевих, потертих, викривлених пантофлях.

Гілд не представив мене Нунгейму і не звернув уваги на жінку.

— Сядьмо, — запропонував він і, відсунувши розкидану одіж, примостився на краєчку дивана.

Я скинув шмат газети з крісла-гойдалки й сів туди. А що Гілд не зняв капелюха, то я теж не поспішав цього робити.

Нунгейм підступив до стола, де стояла пінтова пляшка з віскі на денці й дві склянки, і запропонував:

— Вип'єте?

Гілд скривився.

— Тільки не цю бридоту. Чому ти мені збрехав, ніби знав ту Вулф тільки наочно?

— Бо саме так і було, лейтенанте, слово честі! — Він двічі покосився в мій бік і знову вирячився на Гілда. — Може, я там привітався з нею чи запитав, як справи, — при зустрічі, та й усього. Свята правда.

Жінка в заглибленні глузливо пирскнула так само насуплено. Нунгейм рвучко обернувся до неї.

— Ну ти, — просичав він люто, — закрий пащеку, в зуб дам!

Молодиця пожбурила в нього сковорідкою, що просвистіла повз і вдарилася в стінку. Краплі жиру і яєчного жовтка бризнули на стіну, меблі й підлогу.

Нунгейм посунув до жінки. Не підводячись, я виставив ногу й підчепив його. Він гепнувся на підлогу. Жінка схопилася за сікач.

— Досить! — прогарчав Гілд, так само сидячи на дивані. — Ми прийшли поговорити, а не спостерігати брудну чвару. Встань і візьми себе в руки!

Нунгейм повільно підвівся.

— Вона мене до сказу доводить, як вип'є. Цілий день дратує. — Він поворушив правицею. — Схоже, я розтяг зв'язки.

Молодиця протупотіла повз нас, не дивлячись ні на кого, і, зайшовши до спальні, хряснула дверима.

— Можливо, якби ти не упадав за іншою спідницею, — зауважив Гілд, — то не мав би зараз неприємностей.

— Це ви про що, лейтенанте? — здивовано спитав Нунгейм з образою в голосі.

— Про Джулію Вулф.

Блідий чоловічок обурився:

— Та це брехня, лейтенанте! Той, хто таке каже…

— Як бажаєте, — урвав його Гілд, звертаючись до мене, — врізати по цій пиці, то хай вас не бентежить його пошкоджена рука — він однаково вайло гірше за бабу.

Нунгейм обернувся до мене, піднявши догори руки.

— Я зовсім не мав на увазі, що ви брехун. Просто, можливо, хтось помилився, як…

Гілд знову його урвав:

— Невже б ти з нею не переспав, якби вона погодилась?

Нунгейм облизав губи й сторожко зиркнув на двері спальні.

— Що ж, — нешвидко відповів він, запопадливо понизивши голос, — звичайно, вона була ласим шматком. Гадаю, я б не відмовився.

— То невже ти не пробував її підкадрити?

Нунгейм завагався, потім знизав плечима:

— Знаєте, як це буває. Коли звик гуляти, намагаєшся підчепити майже кожну.

Гілд похмуро втупився в нього:

— Міг би сказати мені про це відразу. Де ти був у день убивства?

Коротун аж підскочив, наче його шпигонули голкою.

— Та цур з вами, лейтенанте! Як ви могли таке подумати? З якого б такого лиха я б її вбивав?

— Де ти був?

Нунгейм нервово смикнув губами.

— Який то був день, коли?.. — він затнувся, побачивши, як розчахнулися двері спальні.

Гладуха з'явилася з валізою і в пальто.

— Міріам! — пробелькотів Нунгейм.

Вона байдуже глипнула на нього і відрубала:

— Ненавиджу брехунів, якби й простила, то не брехуна-стукача, а втім, і це можна було б стерпіти, та ти мені вже обрид! — Вона повернулася і посунула до виходу.

Нунгейм шарпнувся було за нею, але Гілд утримав його, охопивши за руку, і повторив:

— Де ти був?

— Міріам! — гукнув Нунгейм. — Не йди! Я виправлюсь, я все зроблю! Не йди!

Вона вийшла і ляснула дверима.

— Пустіть мене! — заблагав Нунгейм. — Я її поверну. Я не можу без неї! Я тільки її приведу назад і відповім на всі ваші запитання. Пустіть! Мені треба її повернути!

— Дурниці! — заперечив Гілд. — Сядь-но! — Він штовхнув коротуна на стілець. — Ми прийшли сюди не для-того, щоб дивитися весняний хоровод. Де ти був у день убивства?

Нунгейм затулив обличчя руками і заплакав.

— Будеш кривлятися, — попередив Гілд, — скуштуєш ляпаса.

Я плеснув у склянку віскі й простягнув її Нунгейму.

— Дякую, сер, дякую. — Він ковтнув, закашлявся і витяг брудний носовичок, щоб утертися. — Так відразу і не пригадаю, лейтенанте, — заскиглив він. — Може, я був у кегельбані у Чарлі, а може, і вдома. Міріам пригадала б, якби я її привів.