Дешіл Хемметт - Худий

— Він спитав, чи знаю я його або була знайома раніше, і гадаю, я не збрехала, відповівши «ні».

— Можливо, — погодився. — Тепер я вірю, що ти сказала правду і про знайдені проти Уайнента докази.

Вона вирячила очі.

— Не розумію.

— Я теж не дуже розумію, але, зрештою, могло бути так: ти дещо знайшла і приховала, збираючись віддати Уайненту за гроші; потім його листи накинули на тебе підозру, і ти вирішила відмовитись від шантажу, а завдати Уайненту удару у відповідь, заразом захистивши себе, — відкрити докази поліції; і нарешті, коли ти дізналася, що Йоргенсен це Келтермен, то знову різко змінила тактику і приховала докази, та цього разу вже не для того, щоб здерти гроші, а щоб ускладнити становище Йоргенсена як покару за його одруження на тобі лише з метою помститися Уайнентові, а не за коханням.

Вона посміхнулась і сказала:

— Ти що, справді вважаєш мене здатною на таке?

— Не має значення, — відрубав я. — Важливіше інше: решту своїх днів ти можеш провести у в'язничній камері.

Вона неголосно, але перелякано зойкнула, обличчя спотворилось від жаху. Схопивши мене за лацкани, Мімі пробелькотіла;

— Прошу, не треба! Скажи, що ти так не думаєш!

Її аж затіпало, і я мусив пригорнути її, щоб вона не впала. Ми не почули, як зайшов Гілберт, аж поки він кахикнув і сказав:

— Мамо, тобі погано?

Мімі відпустила мої лацкани й, відступивши на крок, пояснила:

— Твоя мама дуже простодушна. — Вона ще тремтіла, однак зобразила посмішку й грайливо зауважила мені: — Жорстоко так мене лякати.

Я попросив пробачення.

Гілберт поклав пальто і капелюха на стілець і з ввічливою цікавістю оглянув нас по черзі. Збагнувши, що ніхто не збирається нічого йому розповідати, він знову кахикнув.

— Дуже радий вас бачити, — підійшовши, він потис мені руку.

Я проказав, що також радий з ним зустрітися.

— У тебе червоні очі, — зауважила Мімі. — Переконана, що знову ти цілий день читав без окулярів. — Вона похитала головою і звернулася до мене: — Такий самий нерозважливий, як і батько.

— Є якісь новини про батька? — поцікавився хлопець.

— Ні. Хіба що та спроба самогубства виявилась фальшивою тривогою, — відповів я. — Та ти, певне, вже чув про це.

— Так. — Він завагався. — Я б хотів з вами поговорити, перш ніж ви підете.

— Гаразд.

— Але ти ж бо говориш, — заперечила Мімі. — Невже в тебе є таємниці від мене? — Голос її повеселішав, вона більше не тремтіла.

— Та тобі буде нудно, — він узяв капелюха й пальто, кивнув мені й вийшов з кімнати.

Мімі знову трусонула головою.

— Ніяк його не збагну. Цікаво, що він подумав про нас з тобою? — запитала вона пустотливо, а тоді серйозніше додала! — То що скажеш, Ніку?

— Про можливість провести тобі решту днів у…

— Ай, облиш! — стенула вона плечима. — Не хочу цього чути. Пообідаєш зі мною? Мабуть, ніхто більше не прийде.

— Перепрошую, але не можу. Послухай, що то за докази, які ти знайшла?

— Та я справді нічого не знаходила. Збрехала. — Вона насуплено зиркнула на мене: — І не дивись такими очима! Слово честі, то була брехня.

— Виходить, ти мене покликала, щоб набрехати? — спитав я. — Чого ж тоді змінила намір?

Вона пирснула:

— Ти, мабуть, таки мене любиш, Ніку, інакше не був би таким колючим.

Я вирішив не продовжувати цю розмову і мовив:

— Гаразд, запитаю, що хотів Гілберт, і вже піду.

— Залишись, прошу.

— На жаль, не можу, — знову відмовився я. — Де кімната Гілберта?

— Другі двері з… Невже Кріса справді заарештують?

— Все залежить від того, — пояснив я, — які він дасть свідчення. Йому треба викласти правду, щоб уникнути неприємностей.

— О, чорт… — Вона раптом затнулась і пильно подивилась на мене: — А ти не морочиш мене часом? Він дійсно Келтермен?

— Поліція в цьому переконана.

— Але той шпик, що приходив сьогодні, й слова не спитав про Кріса, — зауважила вона. — Тільки поцікавився, чи я знала…

— Тоді вони ще не були певні, — пояснив я. — Існувало саме припущення.

— А тепер уже певні?

Я кивнув.

— Звідки вони дізнались?

— Від його знайомої, — відказав я.

— Якої? — очі н неї потемнішали, але голос не змінився.

— Забув прізвище, -. збрехав я, але тут-таки сказав правду: — Це та, що засвідчила його алібі.

— Алібі? — обурено перепитала вона. — Чи не хочеш ти мене запевнити, що поліція здатна повірити на слово дівці такого штибу?

— Якого такого?

— Ти чудово мене розумієш.

— Анітрохи. Ти що, її знаєш?

— Ні, — скривилася вона, наче я сказав непристойність. Звузивши очі, прошепотіла: — Ніку, ти гадаєш, це він убив Джулію?