Дешіл Хемметт - Худий

— Моє шанування, Ніку! — промовив він. — Прошу!

Це був середнього зросту чоловік, дещо повнявий, але не крихкотілий. Йому мало переступити вже за п'ятдесят, та виглядав він років на десять молодше. Широке, симпатичне, хоч і некрасиве, подзьобане віспою обличчя, рідка чуприна невизначеного кольору і низеньке чоло, яке й лисина не зробила вищим. Розмовляв Стадсі низьким рикаючим голосом.

Я потис йому руку і познайомив з Норою.

— Дружина, — прогудів він. — Треба ж! Слухайте, якщо не бажаєте зі мною побитись, то ходімо пити шампанське.

Я відказав, що битися не обов'язково, і ми зайшли. Стадсі тримав зручний дешевенький бар. Саме була перерва, і лише три відвідувачі затрималися в барі. Ми сіли за столик у кутку, і Стадсі точно вказав офіціанту на пляшку, яку слід принести. Потім він уважно мене розглянув і кивнув.

— Одруження пішло тобі на користь. — Він поскріб підборіддя. — Давненько ми не бачились.

— Давненько, — погодився я.

— Він засадив якось мене за грати, — повідомив Стадсі Нору.

Вона весело прицмокнула:

— То він був детектив хоч куди?

Стадсі наморщив маленький лобик.

— Не знаю, так стверджували. Мене він захопив випадково: я мусив захищатися правицею.

— Як це ти примудрився нацькувати на мене того дикуна Мореллі? — спитав я.

— Ти ж бо знаєш цих італійців, — пояснив він, — вони гірші за істеричок. Я й не думав, що він може таке встругнути. Він перелякався, що фараони хочуть навісити на нього вбивство тієї Вулф, а що ми вичитали в газеті про твою причетність до справи, то я сказав йому: «Нік не з тих, хто й матір рідну продасть, а тобі ж треба з кимось порадитись». Він відповів, що спробує. Ти що кривлявся йому, чи що?

— Він сам засвітився, коли прийшов, а потім звинуватив у цьому мене. Але як він мене розшукав?

— У нього скрізь приятелі, та й ти не дуже ховався, чи не так?

— Я лише тиждень як у місті, і де я зупинився, газети не повідомляли.

— Он як? — зацікавився Стадсі. — А де ти був досі?

— Я живу тепер у Сан-Франціско. То як він мене знайшов?

— Чудове місто. Я давно не був там, але це справді одне з найкращих міст. Ніку, я не можу тобі відповісти. Запитай у нього самого. Це його справа.

— За винятком твоєї підказки звернутися до мене.

— Так, — погодився Стадсі. — За винятком цього, але з іншого боку, я ж робив тобі рекламу, — цілком серйозно пояснив він.

— Ото друзяка! — уїв я.

— Звідкіля мені було знати, що він психоне? А проте, здається, він не дуже тебе зачепив?

— Може, й не дуже, але однаково мені це було не в радість і… — Офіціант приніс шампанське, і я замовк. Ми скуштували вино і похвалили, хоч насправді воно було мерзотне. — А ти як гадаєш, то не він убив дівчину? — спитав я.

Стадсі переконано похитав головою.

— Це неможливо.

— Та його ж неважко розпалити, — наполягав я.

— Так, ці італійці гірші за істеричок, але він просидів цілий день тут.

— Цілий день?

— Геть увесь. Можу присягнутись. На другому поверсі він святкував щось разом із гуртом хлопців та дівчат і не відходив від своєї кралі — ні на хвилину не покидав бару. Ні, без жартів, він не міг того зробити.

— Чого ж тоді переживав?

— А біс його знає! Я й сам не можу збагнути. Але ти знаєш тих іноземців.

— Авжеж, — проказав я. — Гірші за істеричок. Проте він міг направити до неї свого приятеля, га?

— Ти погано думаєш про нього, — не погодився Стадсі. — Я знав ту молодицю. Вона часто з ним приходила сюди. Але в них це було несерйозно. Принаймні не настільки він втратив розум, щоб помститися в такий спосіб. Слово честі.

— Вона також вживала наркотики?

— Не знаю. Кілька разів я помічав, але, можливо, вона робила те просто за компанію.

— З ким ще вона крутила?

— Здається, ні з ким більше, — байдуже відказав Стадсі. — Був тут один на ім'я Нунгейм, що упадав за нею, але, як мені відомо, без успіху.

— То це від нього Мореллі дізнався про мою адресу?

— Не будь дурнем. Та Мореллі б його ліпше прибив. Якого рожна він сказав поліції, що Мореллі знав ту дівицю? Ти що, його знаєш?

Я подумав і відповів:

— Ні, не знаю. Лише чув, що він працює на поліцію.

— Он як. Дякую.

— За що? Я нічого не казав.

— Згода. Тоді поясни таке: чому взагалі закрутилася ця дурна веремія? Адже то Уайпент її вбив, правда?

— Багато хто так вважає, — погодився я, — але можемо побитися об заклад — твій один проти моїх двох, — що не він.

Стадсі похитав головою.

— Закладатися на твої хитрощі я не стану. — Обличчя його проясніло. — Але придумав, як ми можемо зіграти, коли твоя ласка. Пригадуєш, тоді, коли ти мене пов'язав, я захищався правицею і потім весь час розмірковував, чи зміг би ти мене здолати іншим разом. Коли ти одужаєш як слід, ми могли б…