Фред Унгер - Заборонена кімната

— Лексе, як її кличуть?

— Полетта.

— І вона тебе не цікавить?

— Ні, — відповів я сердито, — аніскілечки.

Субота, пів на восьму вечора.

Час великого перепочинку. День уже закінчився, ніч іще не починалася.

Вулиці стихли. Лише іноді проїде автомобіль. На кухні дані Гнайзенек бряжчать тарілки. Пахне м'ятою і весною. У вікнах палає вечірня зоря. На фіолетовому небесному тлі жовтіє світлова реклама.

— Коли вже ти скінчиш одягатися? — питає Франк. Він допиває рештки мого мартіні, розпатякуючи з насолодою.

— Тільки не запевняй мене, що ти розмовлятимеш з нею про Цахойса. Та ще в смокінгу! Ти маєш вигляд шлюбного афериста. Або шляхетного негідника.

— А ти в своєму фраці зовсім не схожий на дипломата.

Франк зітхає.

— От уже й грубіяниш. — Він виливає з пляшки останні краплини мартіні. — Здається, цього разу ти міцно засів на гачку.

Я стою перед дзеркалом і натираю підборіддя туалетною водою. На етикетці зображено засмагле обличчя. Чоловік усміхається, спрямувавши твердий погляд у безмежні далі. Я пробую скопіювати погляд. Не виходить. Тоді усмішку. Це вже трохи краще.

— Тобі недобре? — непокоїться Франк.

Розчаровано ставлю пляшку на місце. Полетті Уден доведеться задовольнитися таким, яким я є. Без сталевого погляду.

— А тепер геть звідси! — гукаю Франкові.

Франк ліниво вилазить з крісла.

— «У юних і щасливих не стійте на шляху…» Висадиш мене біля «Едему»?

— Залюбки, ти, жалюгідна подобо Паганіні.

— Паганіні, — зауважив він похмуро, — був скрипалем.

— Ось маєш! — кажу. — Ще один, хто не вмів грати на роялі.

Франк зсовує окуляри на лоба і роздивляється мене як рідкісну комаху. Мовчки бере пальто. Я ж стромляю в кишеню пуделька, подарованого Карпом.

На головному вокзалі після запеклої суперечки на тему, які квіти слід дарувати дівчині, купую букет троянд. Біля «Едему» висаджую Франка, нагадавши, щоб він чекав нас близько десятої, бо я маю намір десь перед тим попоїсти з Полеттою. Франк хитрувато всміхається.

Поллі Уден мешкає в будинку, зведеному ще в тридцяті роки. Східці стоптані, із стін обсипається штукатурка. У дворі галасує дітвора. Крокую сходами, розмірковуючи, як маленький їжачок поставиться до квітів.

«Людина з квітами — це вже не чиновник», — самовдоволено думаю я і натискаю на дзвоник. Двері відчиняються. Переді мною хлопчина в розстебнутій сорочці із закатаними рукавами.

— Вам кого? — питає непривітно.

Так само непривітно відповідаю, що хотів би бачити панну Уден.

— Її немає, — бурчить він, витріщаючись на мене. Йому не завадило б поголитися.

— Коли ж вона повернеться?

Хлопчина, випнувши підборіддя, стояв непорушно.

— Не маю найменшого уявлення.

— Давно пішла?

— Гм!

Я подивився на букет: він видався мені зовсім зайвим. Парубійко теж, здається, поділяв цю думку. Я зробив останню спробу.

— Вона нічого не переказувала?

— Ні.

— Дивно…

Я розгорнув папір на трояндах, надумавши хоч квіти лишити тут. Парубійко мовчки дивився на мене.

— Гадаю, — раптом промовив він, — що вона домовилася з іншим.

Я насторожився.

— Це вона казала?

Хлопець щось пробурмотів. Я знову загорнув квіти.

— Гаразд. Тоді не заважатиму.

Він стоїть на дверях і дивиться мені вслід, поки я не зникаю за поворотом сходів. На третьому поверсі назустріч мені суне товста дама.

— Ось! — кажу, тицьнувши їй букет у руки. — Поздоровлення від міністра в справах сім'ї і побуту.

Та, спустившись на кілька східців, подумав, що краще подарувати троянди Елен. Повернувся. Товстуля встигла доповзти лише до наступного повороту. Притиснула до себе мої троянди, дивиться на мене риб'ячими очима.

— Пробачте, — кажу, — маленька помилка. Чи не міг би я забрати назад половину букета.

Вона ще міцніше притискує квіти до грудей.

— Тільки половину, матусенько. Не весь.

Мовчить. Дивиться.

— Послухайте-но. Букет…

— Густаве! — раптом верещить вона. — Густаве, іди сюди швидше!

— Тоді тримай свій віник, — просичав я. — Стара відьма!

Лаючись, збіг сходами. Вечір був зіпсований.

Що робити, коли тебе підвела дівчина? Мені ще ніколи не доводилося ставити собі такі запитання, тому я не міг на нього відповісти.

В «Едем» ще рано. Відвіз машину додому, поблукав по міському парку і нарешті з розпачу пішов у кіно. Потрапив на бойовик з купою трупів у фіналі. Вціліли лише герой і його білява дівчина. Це настроїло мене меланхолійно. Я сів у таксі і поїхав у «Едем».