Фред Унгер - Заборонена кімната

— Де він зараз?

— У себе в номері. Навіщо він тобі?

— Охоче б подивився на нього.

— Тоді поспішай: завтра вранці він їде.

— Справді?

— Щойно зажадав рахунок. Хоче одержати його неодмінно сьогодні.

Літня леді підвела повіки, стомлено глянула на нас і знову заснула. З ресторану долинали приглушені звуки скрипок і віолончелі.

— Дивно, — сказав я, розмірковуючи, чому це Наеглі знову оселився в «Едемі». Звичка? Сумнівно, адже «Едем» дорогуватий. Значить, були інші причини, вони-бо й цікавили мене. Заради Поллі.

— Занеси йому нагору рахунок, — запропонувала Елен, — і побачиш.

Я оглянув себе.

— Хіба у вас розносять рахунки в смокінгах?

— Шкода, що ти сьогодні не у фраці.

У мене сяйнула думка.

— За чверть години у Франка перерва. Ти можеш за цей час підготувати рахунок?

— Лексе! — попередила вона. — Не підведи мене… Та гаразд, адже я сама це придумала.

— Я буду найкращим з оберкельнерів, що будь-коли подавали у «Едемі» рахунок, — запевнив я.

Та Елен поставилася до цієї заяви скептично.

Через п'ятнадцять хвилин ми з Франком замкнулися у душовій.

— Ти завжди був трохи божевільний, — бурчав Франк. — Але те, що вигадав зараз…

Франк на півголови вищий за мене. Штани були великі. Так не годиться: оберкельнер в «Едемі» не повинен наступати на свої холоші. Я відімкнув двері і вистромив голову. В коридорі патрулювала Елен.

— Англійські шпильки! — прошепотів я. Вона кивнула і зникла.

Сорочка пасувала, галстук-метелик теж. Але піджак знов-таки був завеликий.

— Нічого не вийде, — заявив Франк, стоячи в трусах і критично спостерігаючи мене. — Ти скидаєшся на опудало.

Я подивився у дзеркало. Так, я нагадував підлітка, що примірює батечків фрак. Франк потягнувся за піджаком.

— Віддай. То дурниці.

Постукали.

— Можна? — прошепотіла за дверима Елен.

— Хвилиночку! — озвався я, заштовхуючи Франка в кабіну. В трусах він виглядав надзвичайно нефотогенічно.

Елен принесла повну жменю шпильок. Заходилася припасовувати штани та піджак, промовляючи щось про незграбність чоловіків. За якихось дві хвилини я був готовий. Елен повернула мене туди-сюди і залишилась задоволеною.

— Але не дуже смикайся: шпильки не витримають.

Франк висунувся з кабіни.

— Не барися! — захнюпав він. — Я ж не можу грати в трусах. Лексе, якщо ти мені друг…

— Замовкни! — наказав я. — Елен, де рахунок?

Вона подала мені папірець, і я помахав ним. Але чогось бракувало: це помітили всі.

— Фелікс, — сказав я Елен.

Вона зрозуміла: за хвилину принесла срібну тацю та серветку.

— Ой, коли б не зурочити! — стиха зойкнула вона. Франк заплющив очі, охкаючи, сховався у кабіні. Я швидко вийшов.

У холі тривала та ж сама метушня.

Адміністратор упадав біля якогось подружжя, що вкупі важило не менше двох центнерів, і не помітив мене. Я прослизнув повз нього і помчав сходами нагору.

Номер 305 був на четвертому поверсі. В коридорі — нікого. Я зупинився під дверима, прислухався. Почув, ніби в кімнаті розмовляють. Постукав.

— Що там? — сердито гукнув хтось.

— Рахунок для пана Наеглі! — крикнув я у відповідь. Почулися кроки, ключ повернувся у замку. Двері відчинилися.

— Давайте сюди! — наказав чоловік.

Він стояв на порозі розчепірою, масивний, справжня жива колона. Який там страховий агент! Різник! Пикатий, дужий, купа м'яса і м'язів.

— Сплати зараз, Хайнер, — сказав хтось у кімнаті. — Я все одно більше не повернуся.

— Можеш зробити це сам, — пробурмотів чоловік. Він розгорнув папірець і глянув на підсумок. — От бісові діти! Ну й деруть тут!

Пішов у кімнату. Я заглянув туди і відсахнувся. Там було ще четверо. Один схилився над столом, на якому лежав план міста, двоє сиділи на канапі, четвертий стояв біля вікна і, відсунувши гардину, дивився на вулицю. Двох з них я упізнав: один був той самий червонопикий товстун з «Хуке і Шпетверт», з іншим я мав приємність познайомитися тиждень тому на Другій Північній.

— Друга Північна на цей раз відпадає, — сказав той, що стояв біля столу.

— Заткни пельку! — вигукнув мій різник. Він повернувся до дверей і відлічив мені гроші. — Правильно?

— Щиро дякую, — промимрив я, намагаючись не потрапити в поле зору тих, що сиділи в кімнаті.

— Що ще?

— Нічого.

Двері зачинились. Я відступив на кілька кроків, сперся на стіну і ледь перевів дух. Хай йому чорт, моя витівка могла скінчитися погано! Я не мав права викликати й тіні підозри. Не заради себе: Елен мала б великі неприємності. Оті обидва… Що вони, до холери, тут забули?