Фред Унгер - Заборонена кімната

Я очманіло дивився на неї, і це розвеселило її. Відкрила сумочку, витягла продовгуватий папірець і простягнула його мені. Це був чек на тисячу марок, підписаний… Фассбендером-молодшим.

— Звідки це у вас?

— Була сьогодні у доктора Фассбендера. Він прислав по мене кур'єра.

— Могли б і до мене завітати, — обурився я. — До обіду я не виходив з контори.

— Я була там увечері. Тому ви і не застали мене вдома.

— Сьогодні, в суботу?

— Він передав, що хоче розмовляти зі мною наодинці. Спочатку я трохи здивувалася, але… Взагалі у вас дуже приємний шеф. Чемний, собою показний. Казав, щоб я не турбувалася про батька. І потім дав мені чек.

Я похитав недовірливо головою. Обидва Фассбендери зовсім не грішили щедрістю.

— Він усе пояснив, — вела далі Поллі, — мовляв, існує фонд допомоги чиновникам. Звідти й гроші. Кожного місяця я одержуватиму чек.

— Фонд допомоги? Не чув про такий. Може, для Хайнке-Штудерів, але для простих службовців… І одразу — тисяча марок! Дивно.

Вона поклала чек в сумочку. Була вже не така весела.

— Гадаєте, — сумно спитала, — що він збрехав?

— Не знаю.

Я і справді не знав. Чомусь знову пригадав свої бесіди з шефом. І телефонну розмову, записану на плівку.

Блимнуло світло. По стінах поповзли фіолетові плями. Клер вийшла на естраду, всміхнулася у бік Фелікса.

— За численними проханнями, — оголосила вона, — ще раз проспіваю «Ніч літнього сонцестояння».

Франк узяв перші акорди. Клер заспівала. Хрипкий голос змагався з фіолетовим світлом, що ковзало по обличчях, деренчало у склянках. Рубіново виблискувало вино в келихах. Тихо дзижчав вентилятор. З вестибюля долинав гамір.

… Ніч літнього сонцестояння.

Поллі зіщулилась, ніби їй стало холодно.

— Іноді, — промовила тихо, — мені стає страшно від власної сміливості.

Принесли вино. Оберкельнер Макс любовно витяг шишку з кошика і подав нам. На запиленій етикетці стояла дата, яка примусила мене шанобливо схилити голову. Поллі здивувалася, потягла до себе картку вин.

— Лексе, — прошепотіла вона, — скільки ж воно коштує?

Та я міцно тримав картку.

— Набагато дешевше, ніж цей вечір для мене.

— Ви нерозважливий.

— Зайва розважливість надокучає, — розсміявся я.

Макс відкоркував пляшку так обережно, ніби це було не вино, а нітрогліцерин. Похитуючи головою, Поллі дивилась на вкриту пилюкою пляшку, потім понюхала вино в келиху і задумливо наморщила лоба.

— За що ж ми вип'ємо?

Я думав недовго.

— За наш успіх.

— Ви вірите в це?

— Ми мусимо вірити.

Келихи дзенькнули. Франк, який помітив, що ми цокаємося, виконав коротенький туш.

— В усякому разі, — схвально промовила Поллі, ставлячи келих, — на винах ви трохи розумієтесь.

— Дуже мало, — зітхнув я. — Я взагалі неосвічена людина. Немузикальний. Про спортивні автомобілі не маю найменшого уявлення. Наше судочинство для мене — книга за сімома печатями. Зрештою, зовсім не розбираюся в жінках.

Поллі схилила голову набік, в її очах затанцювали веселі чортики.

— А мені здавалось, що саме на жінках ви добре розумієтесь.

Це мені припало до смаку; адже майже кожен чоловік охоче почув би від гарненької дівчини, що він ловелас. Тому я протестував дуже мляво. Поллі всміхнулася.

— До того ж ви брехунець. Елен і Франк присягаються, що ви непоганий юрист.

— Якби це залежало від мене, я б ніколи не став юристом.

— А ким?

— Паровозним машиністом, продавцем морозива, водієм таксі, капітаном… Дитячі мрії. Та дядечко зажадав іншого.

— Ваш дядько?

— Мій батько помер, коли мені було дев'ять років. Від тифу. Мати загинула під час повітряного нальоту у 1944 році. Тому моєю домівкою стали притулки та інтернати, сім'єю — чужі люди. За все платив дядечко, зараз він надто часто нагадує мені про це. Він і вирішив, що найкраща професія для мене — юрист. І я став ним. Ваше здоров'я!

Поллі більше не всміхалася.

— А ваш батько? Він був…

— Ні. Мій батько не був кимось особливим, а з точки зору дядька — взагалі людиною непрактичною. Тому що був чесним і хотів таким залишитися. Більше нічого. Вони всі йому казали: якщо не нацист — в люди не вийдеш. Та й хворий він був. Але вони послали його 1944 року під Познань будувати дзоти. Більше його не бачили. З того часу я самотній. І ось що з цього вийшло. Мій дядечко має мене за паршиву вівцю у своїй отарі.

— Я теж росла одна, — сказала Поллі. — Тато не мав змоги турбуватися про мене. Мимоволі відчуваєш себе ображеною життям.