Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

— Варю! — потяг її за рукав, помітивши під акаціями газетну вітрину.

Професійна звичка газетярів — насамперед дивитись на підписи статей, шукати знайомі прізвища. Цю азбуку я вже визубрив.

Глянув — не може бути? Ще раз глянув. Замальовка «Дівоча комуністична». Підпис — Ольга Бояренко.

«Невже доля? Може, так і повинно бути? Ти ж хотів Цього!»

Дуже хотів.

І сталося!..

Зиркнув спідлоба на Варю, та жодного слова не мовив. Не мовив, бо навіть од неї ховав свою таємницю. Варя не помітила нічого, не здогадалась, який весняний грім пронісся за одну мить в моїй душі! А я враз повес-нів, перемінився, оновився — і побачив молочний розлив ромашок на тому березі, ніби там хтось розіслав білити сувої полотна, і рожеву хмарину, схожу на фіранку, що зачепилася за кватирку небесного вікна — сонця…

Весело, світло і розлого сяяли води.

«Оля, Оля», — шепотіли вуста.

Ніколи не забуду тієї ночі. Заплющу очі — карнавал, веселкові огні на пухнастих ялинках, музика… Тієї новорічної ночі я вперше побачив Олю.

На студентський новорічний бал ми з Віталієм Гайдуком запізнювались.

Біля центрального університетського входу юрбувало студентство: шуміло, тупотіло від холоду ногами, грюкало в двері, та вони — важкі, масивні — не піддавались.

У гурті ми зустріли Ларису Короб, а з нею невеличку, вродливу дівчину в котиковій шубці. Не так, може, вродливу, як симпатичну.

— Не пускають, — пожалілась Лариса. її веснянкувате обличчя було по-дитячому розгублене.

— Запрошень не дістали?

— Що ті запрошення! Хто прийшов раніше — навіть без них пройшов, а ми… На п’ятнадцять хвилин затримались, і вже…

Я з цікавості покосився на Ларисину подругу. Ні, вона не симпатична, вона просто мила!.. Чомусь одразу ж закортіло допомогти цій невідомій, тим паче що Лариса обмовилась:

— Про мене Семене… Я не дуже й хотіла на цей вечір, та Оля… Знайомтесь, хлопці, — моя землячка, наша заочниця. У другому семестрі вчитиметься на стаціонарі, в третій групі… Оля ще ніколи не була на великому студентському карнавалі…

Пропустили перед себе дівчат і, працюючи ліктями та плечима — голови в такій ситуації найменш потрібні, — спробували пробратися до дверей. Легко сказати: пробратися. Тиснуть же вражі сини й дочки з усіх боків. Ми теж тиснемо, напираємо і наступаємо. Теж не ликом шиті.

Аж ось хтось голосно загукав:

— Кореспондента пропустіть, кореспондента!.. Дайте дорогу!..

Кореспондентом був я.

Коли ми в Кіровоградській області збирали кукурудзу, мені випала ноша спецкора університетської багатотиражки. Побував я майже в усіх селах, на всіх полях, де працювали студенти. З багатьма хлопцями я вітаюся, хоча не знаю ні їхніх прізвищ, ні імен. Та чи й утримаєш у пам’яті всіх: в університеті тисячі студентів!

— Дорогу пресі!..

Крик почули, і нас проштовхнули до дверей. Та вони були забрані на ланцюжок. На щастя, по той бік стояв знайомий дружинник. Йому теж крикнули з гурту, що я кореспондент і хай мене конче пропустять. Дружинник розчинив навстіж двері — і за нами радісно-збуджено повалило все товариство, вся чесна братія…

— От що значить знаменитість! — підморгнув мені Гайдук уже у вестибюлі.

О честолюбство! Хто здатен встояти перед твоїми оманливими чарами? Мене зворушили слова Віталія. Може, тому, що їх чула Оля.

Концерт уже скінчився. Ми блукали довгими, як кукурудзяні гони, коридорами, в очах майоріли стрічки, прапорці, повітряні кулі, рябіло від штучного сніжку…

Стіни рясніли лозунгами:

«Учасників новорічного вечора без усмішок вважати недійсними».

«Погода на сьогодні: дощ — конфетті, хуга — серпантин. Температура сто градусів тепла, дружби і веселощів».

«Сміх на вечорі не відміняється»…

В актовому залі танцювали. Посередині переливалася вогнями висока ялинка, заквітчана і закосичена, як молода на весіллі. Грав духовий оркестр.

Поглянув на Олю. Без шубки, в білій нейлоновій кофтині, крізь яку просвічувались гарні, наче виточені, руки, шия і крайки тугих, ніби недоспілі яблука, грудей, Далі цнотливо прикритих від наших безсоромних очей, У чорній до колін спідниці,— вона здавалась дівчинкою-Десятикласницею… Русяве волосся викладене у вінок, личко миле, очі якісь мерехтливо-мінливі — блакитні чи сірі: не вловиш одразу. Тримається невпевнено, боязко…

Ми ще не встигли отямитись, а до неї вже ступив Артур Колар, запросив у танок. І де він узявся?

Мене шпигнуло колючкою. Ох ці іноземці. Такі нахабні! Волосся — по самі плечі, штани з клеймованими латками, грошей — мабуть, кури не клюють, дівчат розбещують. Не всі, звичайно. Є й серед них, як каже Грицько Розбишака, порядні антропоси, гомосапієнси. І до Артура досі я не мав претензій. Свого часу навіть знайомився з ним і просив привезти з-за кордону фломастери — хотів подарувати їх своєму товаришеві, з яким колись мріяли про художній інститут. Артур робив деякі послуги хлопцям. Звісно, мав від того певний зиск, бо привезені речі перепродував дорожче, ніж коштували вони в нього на батьківщині. Оскільки були вони дефіцитні, а ще модні — ми не дуже ремствували. Тепер я кляв Артура за безсоромну пику, а себе — за селянську незграбність. Якби я міг зважитись і попливти по колу… Ні, не вийде. Танцюю вкрай погано. Запросити тендітну милу істоту… Боже збав! А як наступлю на ногу?