Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

Віталій танцював також. Йому простіше: вродливий, компанійський. Підійде до дівчини, поведе циганськими бровами — і…

Лариса торкнулася мого ліктя:

— Кавалере, ходімо?

Лариса своя. З нею не страшно спекти рака. В танці вона похвалила мене:

— З тобою легко танцювати.

Я ж певен: танцюю кепсько. Мені ще ніколи не вдавалось розгадати таїну перебору ніг — скільки ступати сюди, скільки туди. Не допомагало навіть знання тексту пародії на танго: «Два кроки — наліво, два кроки — направо, крок вперед і крок назад…» Тупав, як стара шкапа, знав: якщо грає музика — не повинен стояти стовпом, навколо танцюють, і я мушу вдавати, що роблю це. Заводив партнерку все далі в гурт — боявся, щоб ніхто не подивився на мої ноги. Хто гляне, одразу збагне, який я профан. А ще чого доброго й зарегоче на весь зал: дивіться, у нього є сириця в колінах!..

На лобі виступив піт.

Музика стихла. Ми знову зібралися разом. Я шепнув Віталію:

— Оля… Що за диво, правда?

— «Средь шумного бала, случайно…»

Оголосили вальс. Я помітив, Артур знову зиркає на Олю, як кіт на сало. Уже йде до неї. Ну й нахаба!

— Віталію, дорогий, виручай. Запроси Олю!

— А ти?

— Боюсь!

— Віслюк, — цілком слушно зауважив Віталій, але тільки-но Артур наблизився до Олі, повів її в танок.

Пішла легко, плавно…

Я торжествував!

…Що б його зробити приємного? Треба пригостити дівчат цукерками. Стривай, але ж гроші в пальті!.. Побіг до гардероба. Дехто зодягався і виходив — переважно парами. І тут, у підвалі, біля об’яви: «Если хочешь, чтоб девушка любила до гроба, займи ей очередь у гардероба», я зіткнувся з Варею Ремез.

— Юрію, ти теж додому? — погляд у неї сумний-сумний.

— Я…

Хотів сказати «ні» — язик не повернувся. Кинув на об’яву про гардероб та чергу і закінчив нещиро:

— …Додому.

— Ходімо разом?

Вийшли на подвір’я.

Яка краса! Ніч тиха. Снігом устелені тротуари, біліють у сутінках каштани, тополі… Ще й зверху пороша сиплеться.

Та сприймав цю красу лише я.

— Існує повір’я, — озвалась похнюплено Варя, — як зустрінеш Новий рік, таким він і буде…

— Ти погано зустріла?

— Щось журба найшла.

Світять ліхтарі. Від їхнього світла сніг здається блакитним, мерехтливим, як Олині очі. А Варя:

— Він не любить…

— Віталій?

— Невже не бачив мене? — Варя була в полоні своїх думок. — Якби любив, шукав би на вечорі. А він танцював з якоюсь дівчиною… І так на неї дивився…

«Варя нас бачила», — майнуло в голові.

— Як я ревнувала!..

— Варю, ти просто дурненька. Віталій нікого не любить… — Випалив і збагнув, що передав куті меду, не так висловився, як думав. — Крім тебе, — поправився.

У ці хвилини я вирішив підтримати Варю, розвіяти гнітючий настрій, бо сам був веселий.

У Вариних зіницях спалахнула жарина надії.

А пороша сіялась, сіялась, а сніг голубів, мінився, наче Олині очі…

Тут, у Південнолиманську, я зустрів Олю теж випадково.

Вона збігала сходами обласного адмінбудинку вниз, я підіймався вгору.

— Таки тебе крила носять по білому світу, Юрію, — мовила вона замість привітання, натякаючи на моє прізвище. — Бач, дорога твоя під хмари в’ється, — кивнула на верхні поверхи.

Хоча я вже й знав, що вона приїхала на практику в «Південний Буг» і вже встигла надрукуватись, що ми неодмінно побачимось, але все ж від несподіванки розгубився. Мою розгубленість помітила Оля.

— Не чекав? Це сюрприз тобі! — подала вона на ходу мені свою руку.

Бісова душа: невже вона не кокетує, каже правду?

Я спробував загримати її руку — висмикнула:

— Зараз я поспішаю і на правах уже майже корінної південнолиманянки не зможу взяти на себе обов’язки твого гіда, проте в майбутньому розраховуй на мою опіку…

— А де ти влаштувалась?

Вона сказала адресу і додала:

— Приходь у гості. Чекатиму…

І поцокотіла каблучками до виходу.

«Чекатиму…»

Наче теплий вітрець дихнув у мою душу.

Чудасія: редактор призначив мене у відділ спорту. Якби хто сказав про це в Славгороді, я тричі плюнув би на такого насмішника. Не читаю спортивних газет, не знаю жодного спортивного імені, за всі роки студентства відвідав лише один футбольний матч, а тут…

Кругловидий, симпатичний, з привітним відкритим обличчям, ще зовсім молодий — років двадцяти восьми — редактор сидів за столом і пильно вивчав нас, практикантів.

— Ну, Варя хай сама вибирає: куди захоче, туди й пошлемо.

На мене глипнув:

— Юрію?.. Юрію доручимо… спорт.