Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

Та вони, донкіхоти пера, цілком свідомі своєї місії, своєї нелегкої ноші. Вони не продають її ні за які скарби і чесно служать їй до останнього кроку на землі, до передсмертного подиху свого.

…Я щасливий, що належатиму до когорти цих людей-безсребреників. Хай це буде й через сім, через десять чи… п’ятнадцять років.

Позаду — останній екзамен.

Літо, практика, а там рік майне, як дівоча молодість, і — прощавай, альма матер! Гуд бай, ауфідерзеен, чао!..

На душі пустка. Ми були постійно завантажені лекціями, семінарами, громадськими дорученнями і, як каже Мусій Шапковал, антигромадською поведінкою, а відтепер на певний час — мов птахи небесні.

Подався на Героїв революції, до гуртожитку.

— Дачник Білокрил! Привіт аристократам! — замахав руками зовні завжди статечний, малорухливий Грицько Розбишака.

Дачником дражнили мене за те, що на першому курсі я жив на Караваєвих дачах — є такий напівсільський куток у Славгороді. Звісно, дачі ніякої не мав і не маю, мешкав у свого шкільного товариша в робітничому гуртожитку, та ті, хто не знав цього, вважали мене справжнім аристократом.

У сто тридцять п’ятій кімнаті — наче після погрому: надимлено, насмічено, гармидер, та її годі.

— Замів би, — каже той, кому належало це зробити, — але я не егоїст, мене картатиме, що свого права на працю не використають інші.

— Згоден допомогти, — філософствує ще хтось, — але якщо ви, друзі мої, не зі мною, то навіщо я?

Хтось категорично відстоює «порядок та чесність» і «принципово» не хоче «втручатися у внутрішні справи законного чергового».

Дебати затягуються, як в ООН при обговоренні порядку денного.

Дем’ян Цап-Цапенко, Мусій Шапковал, два Миколи — Аргат і Слободян — за столом забивають козла. Судячи із зосередженості, гра у них триває давно і не скоро скінчиться. Чути лише ритмічний стукіт кісточок доміно та захекані вигуки:

— А так!

— А отак!

— А так!

— А отак!..

Комсорг нашого курсу Віталій Гайдук стомлено лежить горілиць на ліжку — щойно повернувся з подвір’я, де грає у футбол.

Біля нього гурт хлопців.

І вродиться така людина: красива, товариська, весела вдачею…

Гайдук — хлоп’яча симпатія. А що казати про дівчат? Високий, чорнявий, з циганськими очима, жартівник і пустун, він, сам того не бажаючи, не одній дівчині, либонь, сниться вночі, не одну зводить з ума-розуму…

Гайдук — по-угорськи «воїн». Прадід чи прапрадід Гайдука — справді чистокровний угорець. Десь за часів Хмеля, а мо’, й раніше якимось вітром занесло його в наші степи. У селі Розквітному покохав цей зайда кріпацьку дівчину, одружився й назавжди оселився в новім краї, що припав йому до серця.

Віталій поєднав у собі вроду і темперамент угорця з веселою вдачею українця. Жартуючи, він каже, що біографія його подібна до пушкінської. Тільки великий російський поет почав свій рід від арапа Петра Великого, а він, Гайдук, — від циганського барона, задунайського конокрада і водночас скромного гнойовоза графа Потоцького (розквітнянські землі колись належали польському магнатові).

— Ти весь у прадіда, — часто сміється соняшникоголовий Михась Бриль, білорус. — Асабліво, що стосується останньої його посади.

Віталій розповідав:

— Зарахували мене на філфак заочником. Додому повернувся гоголем. Де там гоголем — орлом! Масштаби нового становища не дозволяли йти на чорнову, рядову роботу. Студент! Цяця! Пішов до директора школи, аби влаштуватись піонервожатим. Директор глянув—і наче п’ятака дав: у редакції, каже, є місце коректора, дми, поки не зайняли. Не маючи аніякогісінького поняття, що таке коректор і з чим його їдять, я зодяг костюм покійного вітчима і «подув». Костюм теліпається, мов на кілку, та я і вусом не веду: своє діло, вважаю, він зробить. Це тобі не спортивна «бобочка». Заходжу, переминаюсь з ноги на ногу. «Вам кого?» — питає якийсь дядько. «Та казали, у вас є робота ко…» Як на те слово вилетіло з голови. «Кореспондента», — підказав дядько. «Та ні… ко… ко…» — «Коректора», — ще раз підказав дядько. «Ага», — зрадів я. «А ви де працювали: у «Фігаро», «Нью-Йорк таймс», «Інтернешіл геральд трибюн»!?» — «Та я…» Дядько — потім дізнався: був то редактор — мдакнув і гукнув до другої кімнати: «Андрюшо, а ходи-но сюди». Зайшов Андрюша — високий, метрів два козарлюга — секретар редакції. «Знаєш цього хлопця?» — «Це мій родич», — пробасив Андрюша, хоча я вперше його бачив. Спитав опісля: «Ви справді мені родич?» — «Як чорт козі дядько». — «А чого ж ви?..» — «Бачу: язика ти забув у роті. Дай, думаю, визволю з біди…» Дядько-редактор доручив опрацювати листа. Сів я до столу, руки тремтять, думки спотикаються. Аби показати, що вельми грамотний, майже після кожного слова ставлю коми… Потів-потів годин зо дві, віддав. Редактор крутнув головою, але не прогнав утришия. Приходь, каже, завтра… Назавтра я прибіг удосвіта — ніде ще ні душі. Поцілував замок, позаглядав у вікна, тричі обійшов будинок, сів на призьбі… Аж ось з’являється редактор: «Ти вже тут?» — «Тут», — виструнчився я… Редактор відчинив двері, переступив поріг і, нюхнувши повітря, скривився: «Знаєш, Вітю, у нас брудно, а прибиральниці нема. Підмети». Я схопив віник і підняв таку пилюку, наче було це не в кімнаті, а під час бурану в пустелі Каракуми. Редактор чхнув і кудись зник — мабуть, вирішив перечекати, доки курява осяде…