Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

Невже йому невтямки, навіщо запросили до прокуатури? Невже запитання слідчого не підказували єдине Правильне рішення — щиро зізнатися? Адже він не знав, скільки до зустрічі з ним, вже після Євгенового ранкового дзвінка з таксопарку, Бухов нагромадив фактів проти нього. І ніби поміркований хлопець. Втім, саме розважливі часто намагалися викрутитися, ввести в оману слідство. І Заворотний своїми відповідями відразу загнав сам себе в кут.

— Шкода, дуже шкода, — насупився Денис. — Хочу вас попередити: правдиві показання беруться до уваги судом. Ви мене зрозуміли?

— Суд? А при чому тут суд? І навіщо попереджаєте? Дивно: побили, скалічили, а ви!.. — обурився Заворотний і глянув на Тополюка, наче шукав у нього захисту й підтримки.

— Не треба, прошу вас, — стомлено сказав слідчий і поклав долоню на справу, виразно постукавши по ній пальцями. — Ось в цій теці лежать свідчення ваших сусідів і таксиста Крушука, дівчини, яка зустріла вас на сходах будинку № 19 по проспекту Миру шістнадцятого травня о 14.30, магнітофонний запис розмови з вашими батьками, свідчення колишнього водолаза, водія тролейбуса, ви сіли в нього двадцятого травня о 23.15. Є ще деякі документи і акти експертизи. Зачитати вам? Провести опізнання? — спокійно, мовби тяжкохворого, умовляв Бухов. — Зізнайтеся, Заворотний. Повірте, це найкращий для вас вихід.

В міру викладання слідчим здобутих фактів і доказів обличчя підозрюваного полотніло. Його карі очі ніби посвітлішали. Він скидався на людину, з якої виточили кров. Євген звівся.

— Вам дати води? — нахилився до нього.

Диспетчер хотів щось сказати, але тільки клацнув зубами й заворушив сухим язиком, зсудомлено ковтнув слину і заперечно похитав головою.

— Я… знав… чекав… Але щоб отак… відразу… — згодом тихо мовив хрипкуватим голосом. — Вони ні за що зіпсували мені життя. З Тамарою розійшлися, розстроїлося наше весілля. Каліка… Зібрав гроші на машину, мріяв про кооперативну квартиру. А як я танцював! Був солістом ансамблю, виступали з концертами в Болгарії, Польщі… Тепер — нічого: ні коханої дівчини, ні улюбленої справи… Скнію в тій буді, як собака на прив’язі, й волочу ногу. За що? — дивився осклілими очима у вікно. — За що?

— І за це ви їх убили? — запитав Тополюк.

— За це. Я не міг ні їсти, ні спати, поки їх не знайшов. Мене постійно це мучило, колотило душу, дерло на клапті…

— А як ви їх знайшли?

— Як?.. Тинявся містом, і якось спало на думку, що вони, мабуть, спортсмени. Почав ходити по спортзалах і одного разу набрів на дитячо-юнацьку спортивну школу. Зазирнув у вікно — борються хлопці. Серед них ніби й ті троє. Дочекався, коли вийшли. Вони. Поплентався за ними навзирці. Регочуть, зачіпають дівчат… Провів їх аж на проспект Миру, до будинків. А вранці — туди Школярі… Ви не бачили їхніх тренувань у глухих закапелках на перехожих. Ох, не бачили…

— Чому ж ви не заявили в міліцію? — запитав слідчий.

— А скільки б їм дали? Два — три роки? Дивись, амністія — і на волі. Ні, вони повинні були загинути. Шкода, встиг тільки двох… Як він кричав, коли падав! А той і не тріпнувся, — і зловтішність пролунала з його голосі.

— Припиніть, Заворотний, — болісно скривився Денис. Задзвонив телефон, і він здійняв трубку. — Слухаю. Спасибі, лейтенанте, перевіримо.

Бухов узяв клаптик паперу, щось написав і подав Тополюку. Євген прочитав: «Дзвонили з вокзального пункту міліції. Повідомили, що зовнішні прикмети диспетчера таксі ніби збігаються з орієнтировкою». Ну от, таки натрапили на слід Кривого. Проте вони з Денисом раніше.

Через півтори години після допиту в кімнаті Заворотного з дивана-ліжка експерти видобули срібне відерце старовинної роботи. В ньому колись охолоджували на льоду шампанське. Відерце до половини наповнене золотими імперіалами. «Плата за каліцтво», — спромігся на жарт обвинувачуваний. Він забрав їх у Біронського, коли той впав од смертельного удару. Там же в целофановій торбині лежав замашний молоток.

Біронський, мабуть, після допиту злякався, що слідчі знайдуть коричневий зошит, і вирішив його переховати, випадково натрапивши на схованку зі скарбом.

Ще вилучили газету з некрологом. Коло нього стояла масна цифра «І», написана червоним олівцем. Початок лічби Заворотним своїх жертв.

Пізно ввечері стомлені, вже з пригаслим збудженням Євген з Денисом міркували над завершенням розслідування.

— Тепер нам відомо, звідки у Шейченка п’ять тисяч карбованців, — сказав слідчий.