Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

— А тепер я — капітан Тополюк. Ми повинні дещо вточнити.

Заворотний недовірливо, спідлоба подивився на оперуповноваженого і поволі, підтримуючи ногу рукою, ніяковіючи від своєї незграбності, вибрався з таксі. Тополюк відчинив задні дверцята «газика», диспетчер умостився. Вони рушили по Пушкінській.

— Ви куди їхали? — наче між іншим звернувся до нього Євген.

— Додому. Мене часто підвозять хлопці.

Жовта «Волга» давно зникла з виду. Їхній «газик» мчав уже по проспекту Леніна.

— Їх знайшли? — несподівано, з затамованим сумнівом запитав Заворотний.

— Знайшли, — Тополюк позирнув у дзеркало — Леонід дивився поперед себе безвиразними очима.

— Всіх? — його очі залишалися байдужими.

— Поки одного.

Заворотний заплющив очі. Таки насмілився поцікавивсь. Багато важило для нього «всіх?». Над чим зараз міркував і які робив висновки? Напевно, подумки зловтішався: ага, двох уже нема і ви ніколи їх не знайдете. І тим «всіх?» він мимоволі виказав себе. Диспетчер, очевидно, вважав: Тополюку мало що відомо. Він переконав себе в цьому і заспокоївся. На чому ж грунтувався його спокій?

«Газик» повернув на вулицю Володарського. Вже скоро… За кілька хвилин сержант загальмував біля прокуратури. Заворотний поглянув обабіч і запитливо втупився Тополюку в потилицю. Зрозумів, що вони приїхали не до міліції.

— Виходимо, — сказав Євген.

Коло дверей Заворотний загаявся — кинув погляд на вивіску.

— Прокуратура… А чого це сюди?

— Вашою справою займається слідчий прокуратури.

Диспетчер важко підіймався сходами: скалічена нога не дозволяла нормально крокувати, і капітан щоразу зупинявся, чекаючи, поки він, спираючись на палицю і рукою на поручень, підніметься на наступну сходинку. Євген чув його уривчасте дихання. Коли дісталися третього поверху, на чолі Заворотного рясніли краплі поту. Євген відвернувся. Ще кілька кроків…

Бухов підвівся їм назустріч. Заворотний привітався й озирнув кабінет, ніби когось шукаючи. Мабуть, сподівався на зустріч з Апостоловим. Денис чіпко, з інтересом оглядав прибулого.

— Сідайте, — показав на стілець. — Я — слідчий Бухов Денис Єгоровнч.

Заворотний сів. Тополюк — навпроти нього. Запанувала мовчанка, й відчувалася скутість, як між людьми, котрі щойно познайомились і придивлялися один до одного, шукаючи тему для розмови.

— Розкажіть, що з вами трапилося п’ятого січня, — попросив слідчий.

— Не хочеться згадувати… — Заворотний зиркнув на Бухова, потім на капітана. — Ми подивилися фільм в кінотеатрі «Росія», потім я провів Тамару і заспішив, додому, бо рано вставати на роботу. Зійшов з трамвая і пішов пішки. Йду. Бачу, під кленом три постаті. Подумав, свої хлопці. Я всіх знаю з нашої вулиці — виріс на ній. Ні, чужі, в синіх куртках, вовняних спортивних шапочках. Проминув їх, а найменший до мене: «Гей, кореш, дай закурити». Я зупинився, простягнув пачку сигарет, а він хап мене за руку і через бедро на землю. Лежу, думаю, що за чортівня. А він сміється… Ну, я служив у прикордонних військах, теж дечого навчився і, не підводячись, підсік його. Тільки звівся — налетів на мене другий, трохи вищий… Зчепилися. Потім підбіг третій… А на вулиці жодної душі…

Євген уявив, як вправлялися на Заворотному троє тренованих дзюдоїстів, що володіли різними прийомами боротьби, в тому числі больовими, і його пройняло співчуття до нього. Коли б не чинив опору, напевне, не зламали б ноги і не порвали сухожилля. А як би він сам повівся на місці диспетчера? Втік? Благав би пощади? Ні, бився б до останнього.

— Сумна історія, — Денис, видно, теж співчував диспетчеру. — І відтоді ви ніде їх не зустрічали?

Наївне, на перший погляд, запитання поставив слідчий, але психологічно вірне, розраховане на те, що підозрюваний, поринувши у спогади, втратить над собою контроль і пробалакається.

— Зустрічав… — чи то ствердив, чи то перепитав Заворотний і звів на Бухова очі. — Кого зустрічав? Їх?

— Еге.

— Ні-і… — заперечно покрутив головою. — Я б тоді заявив у міліцію.

— А де ви були шістнадцятого травня з другої до третьої години дня? — безвиразно поцікавився слідчий.

— Шістнадцятого… шістнадцятого… Сьогодні зранку… — Заворотний заворушив губами і почав загинати пальці, щось вираховуючи. По хвилі відповів: — Шістнадцятого був вдома — готувався до зміни. А що?

— Вдома… — розчаровано повторив Денис. — А позавчора з десятої до дванадцятої вечора?

— Теж вдома, — Заворотний дивився на них гарними карими очима, в яких світився непроникливий холод. Поляскав себе по знівеченій нозі. — Я тепер нікуди не ходжу ввечері: вона не дає.