Аркадій Адамов - Зашморг

Тепер уздовж вулиці тягнуться маленькі, акуратні одноповерхові будиночки, схожі на українські хати. Напевно, старовинна козацька слобода. У вікнах, за фіранками, тепло й затишно, горить світло, оранжеве, голубувате, рожеве.

— Зараз прибудемо… — буркотливо повідомляє Мотька і мерзлякувато щулиться. — Увесь мокрий, як кінь, — усе дужче лютуючи, несподівано додає він. — Кипить твоє молоко!

Нарешті ми зупиняємося біля якоїсь брами, і Мотька, діловито озирнувшись, штовхає чорну рипучу хвіртку.

Ми перетинаємо подвір'я, сходимо на ґанок. Грюкає замок, двері розчиняються, і нас огортає душне тепло житла.

Тьмава лампочка освітлює захаращений вузький коридор і чорноволосого, гостролицього, довгого та сутулого, у шкіряному модному піджаці хлопця, який стоїть на порозі.

— Ого, — іронічно вимовляє він, оглядаючи мене. — Яку каланчу наш Мотька привів. Добрячий хлопчина. Вимахав на радість мамі та рідній Радянській Армії, — досить банально жартує він і раптом сердито запитує мене: — Чого витріщився? Думаєш, чого це я хохмлю? Від здоров'я, браток, від здоров'я. Слава богу, не дієтик. Проходь давай. Сушити вас зараз будемо, — вже зовсім миролюбно каже він і з посмішкою відразу ж попереджує: — Тільки врахуй, у нас, як в Америці, кожний п'є на свої, зрозумів?

— Найголовніше — випити, — хрипло мовлю я, — хоч на свої, хоч на чужі. — І, в свою чергу, запитую: — Тебе як звати?

— Клич капітаном. Для ясності. А тебе Вітька?

— Ага. А мені, до речі, про Костю говорили.

— Мало що тобі говорили.

Ми заходимо у невеличку, жарко натоплену кімнату. Навколо столу порозсідалися на стільцях четверо хлопців. Втім, один із присутніх — дядько за віком, пом'яте, пропите обличчя, заросле сивою щетиною, червоні кролячі очиці з запаленими повіками дивляться зло, підозріло.

Навпроти нього хлопець років під тридцять, огрядний, похмурий і спокійний. Знає, що ніхто його скривдити не насмілиться. Інші двоє — дрібнота, хлопчиська.

На столі дві або три пляшки. Одна майже порожня, друга — наполовину — отже, випили. Ще на столі — ковбаса, хліб, розкриті бляшанки консервів, на тарілці якась зелень.

Здається, хлопець, який нас зустрів, і є Костя, він тут командує, він тут господар.

— Сідай, Вітьок, — каже він мені. — Кидай п'ятірку, і їж, пий, що захочеш. Як в Америці.

Далася йому та Америка. Але я готовий заплатити і більше, аби лиш що-небудь ковтнути і зігрітися, у мене зуб на зуб не попадає. Демонстративно витягую гаманець і ледве набираю там п'ять карбованців: троячка, карбованець, решта дрібними.

— На користь голодуючих, — насмішкувато кажу я.

Костя безцеремонно згрібає гроші і наливає мені склянку горілки. Втім, це не горілка. Огидний запах б'є мені в ніс, тільки-но я підношу склянку до рота. Це страшна сивуха й отрута. Але я п'ю. Я відчуваю, як мене тіпає дрож, і мрію зігрітися.

Усі тягнуться почаркуватися зі мною, і той сивий та червоноокий теж, але рука його при цьому тремтить так, що частина самогону виплескується на стіл. І здоровенний парубок навпроти нього сердито басить:

— Чого розливаєш? Дивись, заберу.

І старий запобігливим тоном белькоче у відповідь;

— Що ти, Льовонько, я губками кожну крапельку зберу. Ти не переживай, ради бога.

Усі випивають і відразу накидаються на закуску — просто нестерпне це вогняне пійло.

Тільки червоноокий старий п'є поквапом, смакуючи кожний ковток. Потім він ляпає в долоні і, чомусь витерши їх об себе, лізе під загальний сміх на стіл і, ставши навкарачки, вилизує клейонку.

Не знаю, від чого мене більше нудить — від випитого самогону чи від цього видовища.

Старого, нарешті, стягують зі столу.

І Костя несподівано звертається до мене.

— Ну, Вітько, а які у тебе ще при собі монети є? — лагідно вимовляє він, граючись старою та довгою, наполовину вже сточеною фінкою, якою вони тут ріжуть, очевидно, ковбасу й хліб. — Покажи нам кишеньки, Вітько.

І я відчуваю, як напружуються усі інші, чекаючи, що я зроблю у відповідь. Рук їхніх я не бачу, але мені здається, що ножа ні в кого з них немає. У цей момент один хлопець підхоплюється і стає біля дверей, у мене за спиною. Решта не зводить з мене очей. Важкий, як слон, Льоша збуджено сопе і перестає жувати.

Але я зовсім не збираюся битися, я не для того сюди прийшов. І тікати я теж не маю наміру. Чому б мені не показати кишені?

— Що ж, Костю, — кажу я, відкидаючись на спинку стільця, — значить, чесної торгівлі не буде?

— Буде, буде. Усе буде. Не дрейф, — з кривою посмішечкою заспокоює він мене і відразу рішучим тоном наказує: — Давай кишені!