Максим Кідрук - Твердиня

На цьому все.

Бережіть себе!

І нехай удача буде з вами до кінця.

Щиро ваш Ґуннар Іверс

17 березня 2012

Стокгольм

Левко з Семеном перезирнулись.

— Оце так пояснив, — скептично відзначив Ян. — «Ви мусите знайти Паїтіті…», «на на все інше є причини…», бла-бла-бла. Ти мала рацію, дідок стрьомний.

— Ти теж вважаєш, що швед їздить нам по вухах? — Ґрем відклав аркуш.

— Ще й як, — підтакнув чех.

Українець і росіянин продовжували витріщатись один на одного, наче грали в гру «Хто кого передивиться».

— А я так не вважаю, — повільно промовив Левко.

— І чому це? — Ян саркастично скривив рота.

— Тому що Розколина Черепів, Голова Папуги, Аппер-Вінкер-Лейк, Лоуер-Вінкер-Лейк і мощена дорога існують, причому саме в тих місцях, про які писав Ґуннар. Швед не брехав, і я не бачу причин, чому йому брехати зараз.

— Не забудь про фотку. — Ґрем торкнувся фотографії.

Левко мав рацію…

— Думаєш, це вона? — смикнув бровою Сьома, так і не відвівши очей від лиця Лео.

Українець мигцем збагнув, про що йдеться.

— Я впевнений, — рубонув він.

— Ви про що? — нашорошився Ян.

— Стежка, про яку сказано в листі, існує, — пояснив Семен. — Ми її бачили.

— Чому я вперше про неї чую? — з відтінком обурення прискіпався американець.

— Бо ми не думали, що це важливо. — Сховавши очі, Сьома злукавив: — Я гадав, то звіряча стежка.

Друзі примовкли. Розмова велась англійською, і Тор усе розумів. Норвежець слухав хлопців зі значно більшою цікавістю, ніж належало б відлюднику, уважно вивчав їхні лиця, проте ні Левко, ні Ян, ні Ґрем цього не помічали.

— Що значить «ніякої містики»? — вклинилась у розмову Сатомі, пробігши очима послання Ґуннара.

Хлопці всі разом втупили погляди в дівчину.

— Мабуть, південна дорога тягнеться реально далеко в сельву, проходить неймовірно дрімучі нетрі. Під час походу люди виснажуються, от їм і ввижаються дурниці, — спробував пояснити росіянин.

«Як, наприклад, той чувак, що стежив за нами зі стіни Розколини Черепів, — подумав Левко. — Е, ні, Сьома, я не був виснажений…»

— Дурниці зараз говориш ти, Семене, — палко заперечила дівчина, тіпнувши перед носом росіянина розгорнутим листом. — «Іноді здаватиметься, що чуєте голоси… будете бачити те, чого насправді немає» — такі речі так просто не пишуть! У тих нетрищах щось є, і… — Японка зробила паузу, оббігши поглядом хлопців: — Невже ви не розумієте? Ґуннар не застерігає , він лиш натякає , при цьому не кажучи всієї правди, бо боїться нас налякати.

— Це не має значення, — м’яко обірвав її Ґрем. — Ми все одно повертаємось.

— Якого числа у нас зворотній літак? — задумливо пом’явши неголене підборіддя, спитав Левко.

Сьома при цьому здригнувся: бульбашки ущипливої радості попливли під шкірою по спині. Левко читав його думки.

— Ні-ні-ні-ні-ні, — насупився мулат. — Ти що це задумав, бадді?

— 24 серпня, — не слухаючи американця, відповів Сьома.

— День у Лімі, день на дорогу до Куско, три дні на спуск назад по Ріо-де-лас-П’єдрас, — перераховував українець, загинаючи пальці. — У нас є час до 18—19 серпня. Два тижні від сьогодні. Можемо спробувати, якщо завтра зранку рвонемо назад до Голови Папуги.

— А як же Ян? — пручався Ґрем.

— Поїде в Пуерто-Мальдонадо без нас, — висунув пропозицію українець. — Ти ж не проти? — Чех знизав плечима. — Гадаю, Тор із радістю його підкине. — Левко глипнув на норвежця. — Він може поїхати просто зараз і ввечері вже спати у нормальному ліжку.

Тор Сандерс повільно кивнув, підтверджуючи, що доправить чеха в столицю регіону (але при цьому обличчя старого зберігало дивний вираз — думав він явно не про дорогу до Пуерто-Мальдонадо).

— Ти досі віриш, що Паїтіті існує? Що це не вигадка? — не вгавав Ґрем.

Після слова «Паїтіті» Сьома кинув швидкий погляд на Тора. Старий, роздувши ніздрі, пожирав американця очима. Сьома готовий був битись об заклад на піврічну стипендію, що Тор знає, про що йдеться, а також знає щось таке, що їм невідомо, але навряд чи скаже, коли його запитають. Їм не слід розмовляти про такі речі перед сторонніми. Точніше, перед тими, хто здавна живе в цих краях, бо «сторонніми» в даному випадку був він сам і його друзі.

— А що змінилося за тиждень, янкі? По-моєму, ми виявили достатньо, щоб повірити в розповіді Ґуннара. Питання не в тому, чи вірю я в Твердиню. Особисто я переконаний, що руїни існують, також я не маю сумнівів, що описана Іверсом дорога виведе до них. Питання в тому, чи віримо ми вчотирьох, — Яна він більше не враховував, — що ці руїни варті того, аби лізти за ними в місця, де « навкруг нас можуть коїтись дивні речі ».