Максим Кідрук - Твердиня

— Ти, мабуть, Симеон.

— Семен, — півголосом поправив росіянин. — Ну, тобто так… Симеон.

— Покажи паспорт.

Хлопець слухняно витяг документ із нагрудної кишені й показав першу сторінку Тору.

— Си-ме-он, — по складах прочитав Сандерс, після чого підсунув до хлопців конверт і упаковку: — Забирайте, це ваше. — Зауваживши вагання, додав: — Я відкрив лише зовнішній пакет, самого листа не чіпав.

Сьома потягнувся за DHL’івським пакетом. Левко взяв до рук блакитний конверт. Він справді був нерозпечатаний. На лицьовій стороні у верхньому лівому куті був підпис дрібними літерами:

to Leo BARTOSH or Simeon TVARDOVSKY

till called for [95] До запиту ( англ. ).

Крім цих слів, нічого.

— Це від Ґуннара, — сказав Семен, вчитавшись в адресу відправника.

Тор стрепенувся:

— То це той шведський щур, що розповідав, ніби він художник, направив вас сюди?

— Ви знаєте Ґуннара? — прижмурив око росіянин.

— Були часи, він зазирав у наші краї, — розпливчасто відповів Тор Сандерс.

— Але цей лист… — Українець провів пучками пальців по блакитному конверту.

— Я тут не при ділах, — посміхнувся норвежець. — Вам краще знати, звідкіля старий швед довідався, що ви завітаєте до моєї нічліжки.

— Подивись на дату відправлення, — нахилився до пакета Ґрем.

— 17 березня, — прочитав Левко. — На другий день після нашої розмови…

( …і за добу до смерті, хоча ніхто з хлопців цього не знав… )

Семен задумливо покивав, після чого боязко покосився на блакитний конверт у руках Левка:

— Відкривай, друже.

— Ні, давай краще ти. — Лео тицьнув конверт Семену, так, наче той був охоплений полум’ям. Він відчував незрозуміле хвилювання, дивлячись на лист. Чуття підказувало йому, що з посланням щось негаразд, хоча, певна річ, хлопець не здогадувався, що тримає в руках лист із потойбіччя.

До хлопців приєдналися Сатомі і Ян Фідлер. Росіянин розкрив конверт і витягнув два складені втричі аркуші паперу й фотографію. На одному був написаний від руки текст, на другому — карта.

— Карта? — гмикнув Ян.

— Нова карта. — Сьома зробив наголос на слові «нова».

— Дивно, — відзначила Сатомі. — Вам не здається це дуже дивним?

— Хочеш сказати, художник передбачав, що Сем підітреться останньою копією? — пожартував Ґрем, але ніхто не засміявся.

— Вона інша… — Левко не міг сказати, що саме не так з малюнком (порівнювати не було з чим, а пам’ять — вельми ненадійний порадник, коли йдеться про точні зображення), але інтуїтивно вловлював, що ця версія карти відрізняється від попередньої.

— А що на знімку? — витягнула шию японка.

Коли Сьома розкривав конверт, фотографія впала на стіл і лежала лицьовою стороною додолу. Українець згріб пальцями фотокартку і перевернув її.

— Глянь, — тут-таки штовхнув ліктем росіянина.

— Письмена! — ледь не підскочив Семен.

Фотографія на відміну від знімка, який Ґуннар Іверс показував хлопцям у Швеції, була чудової якості. На ній проступав фрагмент темно-сірої гранітної стіни, заповненої щільними рядами невідомих символів. Знаки були стрункими й рівними, немов витиснені велетенським пресом.

Ґрем і Сатомі схилились над фотокарткою.

— Ти знаєш, що це? — Мулата здивувала реакція Сьоми.

— Ці символи не схожі на жодні з бачених мною. — Росіянин стишив голос до півшепоту, але не зміг позбавитися схвильованого тремтіння. — Якщо Ґуннар мав рацію, то в руїнах, які ми намагалися відшукати, є зразки писемності якогось древнього народу. — Сьома обвів поглядом товаришів. Його очі металися. — Єдиної писемності на всю Південну Америку!

Американець спочатку нічого не відповів, забрав фотографію, покрутив у руках, підніс до очей:

— Ніби справжня…

Семен повернувся до листа.

— Хто буде читати? — спитав він, розгортаючи списаний аркуш.

— У мене акцент, — замахав руками Лео.

Не було у нього ніякого акценту. Вже давно не було. Втім, українцю страшенно не хотілося зачитувати вголос послання Ґуннара, хлопець немов відчував, що вимовлятиме слова людини, котра вже кілька місяців спочиває у землі.

— Читай уже, — сказав Ґрем, штовхнувши Сьому ліктем.

Сьома поправив окуляри і, досі під враженням побаченого на фотографії (Ґуннар знав, що слати, щоб зацікавити хлопців), затягнув анемічним голосом:

— Лео… Симеоне… Я вас вітаю… Якщо ви читаєте цього листа…

— Бляха, перестань! — форкнув американець. — Ти гугнявиш, наче диктор у передачі про паранормальні явища. Попустися трохи, Семе. Швидше за все, у листі банальне напутнє привітання. — Він вирвав аркуш із рук росіянина: — Дай сюди!