Максим Кідрук - Твердиня

— Чого вилупився? — прохрипів українець. Горлянка була сухою після сну.

— Доброго ранку, — рівним голосом привітався Семен.

— Добрий… — Левко сів. — Ти повернувся з котеджу?

«Очі… Що, в біса, з його очима?!»

Повільно, наче дайвер на вісімдесятиметровій глибині, повернувши голову, росіянин глипнув на годинник.

— Так. Годину тому.

Лео не стримався і покосився на «iChair», який стояв біля Семенового матраца. Потім встав, потягнувся і почав натягувати джинси й футболку.

— Я вмиватися.

— Ти кудись виходив уночі? — раптово поцікавився Семен.

— Ні, — без заминки відповів українець. — Чого питаєш?

— Побачимося за сніданком, — закінчив розмову Семен.

Українець сконфужено знизав плечима:

— Гаразд.

Вийшовши на терасу, Левко потягнувся. По тому пройшовся долонями по переднім кишеням і раптом виявив, що вони порожні. Поплескав по них, розгладив складки, зрештою заліз долонями всередину. Ні, не помилився — кишені пусті.

— Де ж вона?.. — пробурмотів хлопець.

Він промацав пальцями задні кишені — там також нічого не було.

Обдивився довкола себе, але не знайшов того, що шукав.

Нашвидку почистивши зуби і розтершись вогким рушником, Левко спустився назад у «нору». Сьома збирався йти (чи то пак їхати) на сніданок.

— Ти не бачив мою флешку? — спитав українець.

— Яку?

— Ну, мою звичайну флешку. Чорна така, розсувна, у вигляді запальнички «Kingston» на 4 гігабайти.

— Ні, не бачив, — буркнув Семен, ввімкнув електродвигуни і подався нагору.

Левко передивився свої речі. Згодом, скориставшися тим, що у «норі» нікого не було, зазирнув у наплічники Ґрема і Сатомі.

Флешки не було.

Через сорок хвилин Джейсон Х’юз-Коулман і троє стрільців (Боб Марґоліс, Роджер Зорн і Луїс Данкович) повантажились у «Колібрі» і вирушили на захід. Треба було вирішити купу питань, налагодити поставку їжі й пального, і найголовніше — знайти новий вантажний вертоліт. Четвертий «спецназівець» (довготелесий Род Холмґрен) повів індіанців на кокаїнові плантації. Збір коки не припинявся: і Джейсон, і Амаро потребували грошей. Багато, багато грошей.

Науковці повернулись до роботи, колючи, плавлячи й роздивляючись крізь мікроскоп аномальні уламки, видовбані індіанцями-каменярами зі стін Твердині.

Під час сніданку Сатомі виявила, що до неї повернувся зір. Поки що не повністю, але зіниці почали реагувати на світло, і японка розрізняла рухомі силуети. До вечора того дня (а то був четвер, 23 серпня) зір відновився повністю.

Левко так і не знайшов своєї флешки.

«228».

Сьома сів так різко, що мусив виставити руки, щоб не скотитися з матраца.

— О, Боже… — прошепотів він, і вірячи й не вірячи тому, що пережив уві сні за мить до пробудження. — Не може бути…

У нозі пульсував жар, під час рухів стегном узагалі здавалось, наче в м’яз застромили розігріту до білого кочергу, страшенно хотілося пити, хотілось знеболювальних пігулок чи… кокаїну, проте всі ці почуття були затушовані, проступали наче через целофан, і Сьома міг з ними миритися. Набагато гіршим (і важливішим) видавався післясмак сновидіння. А снилося хлопцю, як він…

сидить у батьківському котеджі на півдні Франції, ліворуч від нього розчинене вікно (вітер гойдає фіранки), крізь яке постає дивовижний вид на гори. Він дивиться телевізор. Йому не подобається те, що бачить, він перемикає канал, раз, другий, третій, і все марно, бо скрізь показують одне й те ж — екстрений випуск новин. Зрештою він кидає пульт на диван, намагаючись відмежуватись від зображень, що миготять у телевізорі, але мозок хоч-не-хоч всотує інформацію з «ящика». На екрані з’являється велетенський авіалайнер: білий корпус, гострий ніс, синьо-червоні навскісні смуги на горизонтальному стабілізаторі (Сьома розуміє, що лайнер належить «Air France»). Картинка не статична, проте літак не рухається — камера «повзе» над фотографією. В лівому нижньому куті телевізора ріже очі крикливий червоний напис «BREAKING NEWS», відразу за яким йде фраза, набрана меншим кеглем: «Air France Flight 447 disappears over Atlantic» [187] Air France рейс 447 зник над Атлантикою ( англ. ). . Справа, в правому нижньому куті, стоїть дата — 1 червня 2009 року. І сторожкий, немовби придавлений голос дикторки за кадром промовляє:

— …очікуваний час прибуття рейсу 447 в аеропорт Шарля де Голля 9:10 ранку. Зараз 12:47, лайнер не з’явився. Уламків також не знайдено. З оперативного штабу, який засідає в одному з терміналів, надійшла інформація, що востаннє пілоти зв’язувались з бразильським диспетчером о 2:10, перебуваючи над Атлантикою приблизно посередині між узбережжям Бразилії та Сенегалом. На борту літака перебувало двісті шістнадцять пасажирів і дванадцять членів екіпажу. З кожною хвилиною шанси на те, що хтось із двохсот двадцяти восьми людей вижив, катастрофічно меншають…