Максим Кідрук - Твердиня

( …бо якщо щось трапиться — я не встигну… ніхто не встигне тебе витягти… )

Протискаючись у нешироку щілину між стулками воріт, електричний візок зачепився заднім колесом за торець лівої половини хідника. Сьома наліг на ручку газу з такою силою, що міг її зламати, електромотор надривно загудів, але крісло не зсунулось ні на сантиметр. По спині метнулись мурашки, ноги й руки заніміли від токсичного жаху. На секунду хлопець зіщулився, очікуючи, що потвора з пітьми дістане його, і цього разу не просто доторкнеться, а схопить, здушить і потягне в чорноту, в дальній кінець кімнати, куди Семен не ризикував зазирати навіть при ввімкненій лампі. Останнім вольовим зусиллям він заглушив паніку, примусив себе здати назад, впершись руками у двері, ривком зсунув візок убік і вирвався в коридор. Клацнувши, спрацював датчик і залляв ділянку перед Чорною кімнатою яскравим світлом.

Дверей Сьома не зачиняв. Він знав, що не зможе розвернутись обличчям до того, що нагрянуло в Чорній кімнаті. Витиснув повний газ і, нахиливши корпус, направив «iChair» до виходу з підземелля.

Клац! Світло… Клац! Темрява…

Рівномірно дзизкаючи, електричний візок повз коридором нагору. Росіянин витискав з «iChair» усе, на що той був здатен, але швидкість крісла не перевищувала 5 км/год — легка прогулянкова хода.

Шепіт стих, щойно Сьома віддалився на десять метрів від воріт.

Діставшись повороту, він дозволив собі спинитись і зиркнути назад.

Нічого — тихо й порожньо. Він сам у галереї.

Справді? Хлопець поглянув на руки, що тремтіли як у неврастеніка. Тоді чого його так тіпає?

«Примарилось, — подумав він, заспокоюючись. — Дожились… Реально божеволію».

Семен спостерігав за напіввідчиненими дверима Чорної кімнати, що ледь проступали вкінці коридору. Стулки стояли на тому місці, де він їх лишив. Ніхто не проривався з пітьми, ніхто за ним не гнався.

Клац! Лампа, що освітлювала ту ділянку галереї, де він спинив «iChair», згасла. Сьома здригнувся, опинившись у повній темноті, проте страх пройшов. У той момент він почувався безпечніше, лишаючись невидимим.

Перевівши подих, хлопець обхопив пальцями регулятор газу, готуючись продовжити підйом, коли раптом…

Клац! Ввімкнулась лампа, але не над головою, а в глибині коридору — в найдальшій секції біля дверей Чорної кімнати. Сьома закляк.

Клац! Лампа погасла, коридор занурився в пітьму.

«Раз… два… три… — хлопець рахував удари серця, — чотири… п…»

Клац! Загорілась наступна лампа — друга від входу до зали з датами.

Пауза.

Клац! Знову темрява.

«Що за чорт?» — Сьому затрясло. Слідом за ним від воріт Чорної кімнати рухалась світлова сфера.

Клац! Світло… Клац! Темрява… Ще на одну секцію ближче.

Клац! Світло…

АЛЕ ТАМ НІЧОГО НЕ БУЛО. Світлова сфера насувалась порожньою!

Семен, немов паралізований, сидів і спостерігав, як «бульбашка» світла підбирається до нього по коридору. Несподівано накотилось паскудне відчуття безпомічності, наче він у тунелі метро, по якому з темряви мчить поїзд, а довкола немає жодної ніші, жодної «келії», куди заховатися.

Клац! Світло… Клац! Темрява…

Їх розділяло чотири темні секції.

Клац!.. Клац!.. Уже три…

Дві…

Одна…

На Сьому війнуло сухим ( мертвим! ) холодом, і шепіт відновився.

( аш-ш-г-х-х-р… аш-ш-ш… сла-а-ш-ш-с-с-с… )

Подумавши про те, скільки ходів і розв’язок відділяє його від поверхні, скільки тонн каміння висить над головою, вперше за весь час у Твердині відчувши щось схоже на приступ клаустрофобії, росіянин закричав, закричав ще голосніше, ніж від доторку в Чорній кімнаті:

— Не чіпай мене-е-е!!! — Ручка газу до упору, проте два моторчики по 220 Вт кожен не здатні на чудеса; вони швидше вибухнуть від перевантаження, ніж розженуть візок до 7 км/год. — Допоможіть! Рятуйте! — Сьома нагинався вперед, нібито це могло пришвидшити підйом.

«iChair», ігноруючи передінфарктний стан свого наїзника, розмірено сунув нагору.

Йому вдалося вибратись.

Протягом наступних трьох годин Сьома залишався на терасі, навіть не наближаючись до спуску в лоно Паїтіті, яке йому більше не судилося побачити, і чекав Джейсона.

Саме там, на найвищому рівні Твердині, Семен помітив Амаро за чиїмось ноутбуком і по виразу обличчя зрозумів, що пігмей затіває лихо. Нечутно підібравшись і підглянувши, що конкретно видивляється недоросток, росіянин ледь не збожеволів від розпачу.

Розвернувши інвалідний візок, хлопець помчав до «нори».