Максим Кідрук - Твердиня

Сатомі вмить пожалкувала, втямивши, що так необачно загнала себе на тонкий лід.

— Вечір? Я… ну… пам’ятаю, що трапилося… між вами. Але потім ми лягли спати, а ви з Семом лишилися сидіти біля вогнища…

У психіатрії це явище називається синдромом уникання, коли травматичні спогади витравлюються зі свідомості. Реальність виявляється настільки кошмарною, що свідомість відмовляється її сприймати. Уникання буває настільки тотальним, що в пам’яті «стирається доступ» не тільки до ситуації, що спричинила психічну травму, а й до всього, що з нею пов’язане. Уникання може стосуватись і думок, і подій, і людей, які певним чином пов’язані зі стресом: так, приміром, потерпілий відмовляється впізнавати тих, хто потрапив з ним в аварію, або ж забуває, де і коли все відбулося.

— Ми теж незабаром лягли. — Левко поспішив закрити цю тему. — А посеред ночі прокинулись через дивний шум біля табору. — Розповідаючи, хлопець уважно вдивлявся в лице дівчини; він хотів і одночасно не хотів, щоб вона згадувала. — Ти злякалась і побігла в джунглі.

Сатомі скулилась від лихого передчуття. За останні дванадцять годин стільки сталося. Ґрем посварився з Левком, Левко зненавидів їх усіх, уночі на них щось напало, а потім вони знайшли Паїтіті. Усі ці події викликали бурю суперечливих і цілковито різних за амплітудою відчуттів. Ця буря породжувала неймовірне сум’яття у думках. Дівчина просто не знала, за що в голові зачепитися.

— Ось так: просто взяла і побігла? — Обличчя японки недовірливо витяглося. — Чому я не лишилася з вами? — Вона зазирала співрозмовникам в очі; хлопці відводили погляди. — Що такого я побачила, щоб дременути серед ночі в хащі?

— Сатомі, — різко урвав її Левко. — Яка різниця, що ти там побачила? Зараз важливо вирішити, як діяти далі.

Усі крадькома косували на забинтовану кінцівку. Сьома відтепер ставав проблемою. Величезною проблемою.

— Він має рацію, — м’якше промовив американець. — Нічні події вже в минулому. Нам треба придумати, як вигрібатися звідси… Отож, що маємо?

— Ми відшукали Паїтіті, — зірвалося з язика у Левка.

— Чудово, бадді! — саркастично форкнув мулат.

— А я який радий, — додав Сьома, кивнувши на ногу. Помовчавши, він додав: — Йти я не зможу. — В голосі не було відчаю. Росіянин уже тоді розумів, що це кінець. Їхні рішення більше не мають значення. Не так через його ногу, як через тих, що стежили за ними весь цей час.

— Може, змайструємо волокушу і тягнутимемо його? Нам головне — дійти до човна, — висунув пропозицію Ґрем.

— Ідіотство! — спересердя Левко сплюнув. — Як можна бути таким шибанутим? Ти забув, через які нетрі ми дерлися? Ми не зможемо ані тягти його, ні навіть нести на руках, як фараона. Це нереально!

— Що ти пропонуєш? Покинути його? Ти цього хочеш? Та взагалі, якби не ти, ми б тут зараз не сиділи!

— Вгамуйтеся! — замахала руками Сатомі.

Левко з шумом випустив повітря з легень і заговорив стриманіше:

— Ніхто нікого не покине. У нас один-єдиний шанс вилізти з цього лайна: ми ділимо провіант, хтось залишається з Сьомою у джунглях, решта двоє йдуть до Голови Папуги, спускаються вниз по річці на човні і повертаються з допомогою.

Встановилася мовчанка. Кожен аналізував почуте, розгортаючи запропонований план якомога далі в майбутнє. Результати аналізу загалом були невтішними. Не факт, що тим, хто залишиться в лісі, вистачить провіанту. Не факт, що рятувальний загін відшукає місце, де їх покинули, адже наразі GPS-навігатор не працює і точні координати невідомі. Не факт, що взагалі вдасться організувати хоч якусь пошукову групу, адже Перу — це не Швеція чи Німеччина. Та найголовніше — зважаючи на останні події, залишенців уже може не бути в живих, коли по них прийдуть… У тому плані було забагато «але» і ще більше «якщо», проте ніхто не відважився озвучити їх.

— Згода, — опустивши очі, мовив американець. — Хто залишиться з Семом?

— Лишайся ти, — попросив українець.

Ґрем вперіщив лютий погляд у Левка і поволі, наче бик, похитав з боку в бік головою.

— Ні.

Нова проблема. Сатомі лишитись не могла, їй буде важко доглядати за Семеном (крім того, враховуючи мізерні шанси на успіх, було неетично кидати у джунглях дівчину). Левко не міг лишитися, адже мав найвищі серед них шанси відшукати шлях до Ріо-де-лас-П’єдрас. Виходило, що вирушити по допомогу мусять Левко і Сатомі. Українець разом із японкою. А цього Ґрем не міг допустити.

— Навіть не думайте. Я не залишусь і Сатомі не дозволю лишитися.