Сергій Ухачевський - Чужа гра

Пляшка спорожніла, Манас поставив на підлогу. Бармен приніс наступну:

— Посидьте, не буду відчиняти залу. Файний був хлопець Віталій, шкода.

Біджьо промовив:

— Негарно з його боку було нас залишити. Ми повинні поставити пам’ятник. Мама сама не потягне. Скинемося по сто доларів, пройдемося по редакціях, його усі поважали, ніхто не відмовиться… Але я зможу тільки після вступних іспитів.

Кіт згідно кивав і піднімав чарку, запрошуючи випити. Але друзі спохмурніли, тримаючи в руках келишки і дивлячись на полум’я свічки, що нервово тремтіло від протягу.

— Зустрічав Вечірнього, — нагадав Юрченко, — відколи кинув пити, не вітається, о-о.

— Балотується в міськраду, — сказав Манас, — від УПЕВу.

— Невже й воно пройде? — дивувався Біджьо. — У наших людей очі на сраці.

— Скоро весна, — вирішив Юрченко, — взує сандалі, о-о, і стане розповідати, який геніальний художник, о-о. Навіть не прийшов на похорон! Коли не міг розрахуватися у ресторані, телефонував до мене серед ночі, я привозив гроші, спав у мене тижнями і відрами пив вино, а тепер гоноровий. Нічого не зробив для держави, о-о, малює якусь фігню…

— Влада — наркотик, — вирішив Біджьо. — Мій батько, поки не став деканом, був нормальним. Тепер тільки говорить про інтриги колег і мріє про посаду ректора.

Кіт відхилив штору. Парадно-похмурим кроком батьки міста несли до пам’ятника Шевченку квіти — чергова дата від дня смерті. В одному строю з набурмосеними пиками крокували Швець, новий заступник Нарочицький і поруч Шлапак, одягнений у піжонський костюм зеленкуватого відтінку, крикливу краватку, туфлі з прямокутними носаками. Окуляри — на кінчику носа. Жестикулюючи, щось розповідав своєму шефу і озирався — чи нема довкола колишніх приятелів, вони б луснули од заздрощів.

Кіт запнув штору і повідомив:

— Шлапак пішов на дефіляду.

Друзі кинулися до вікон, щоб крізь шпарки у шторах подивитися на нього. Але не встигли, — перші «особи» повернули на бульвар, в ар’єргарді плелася місцева творча еліта, серед них — Вечірній. Щоправда вже не в сандалях. Із розумною пикою розповідав щось Заваді, показуючи, як рибалка улов, розміри свого чергового творіння.

— Козли, — вирішив Юрченко, — щоб вони не пройшли на виборах!

Матроскін заохочуюче піднімав чарку. Випили мовчки. Після чергової порції розмова не клеїлася. Усі посмутніли, стало огидно за пияцтво, за зраду друзів, за смерть товариша, за пусте життя. У тому дисбалансі думок, що раптом напосілися, бракувало якоїсь корекції… Юрченко замовив наступну пляшку. Біджьо стиха заспівав «Єстедей». Манас підхопив мелодію. Бармен, почувши це, відчинив бар. За мить гомінкий натовп опосів столи поряд. Друзі продовжили пиятику.

Невдовзі для чотирьох п’яних чоловіків світ навколо перестав існувати у природному вимірі. Ілюзорність довколишнього світу заспокоювала. Здавалося, життя набуває сенсу, і завтрашній день буде кращим.

Роман не усвідомлював, що чинить. Серед банкету на «честь річниці смерті Великого Кобзаря» несподівано вийшов з театру і попрямував у «Зустріч». Запитав бармена, чи є хлопці. Той кивнув на кут, де вони засіли, сказав, що спочатку поминали Віталія, а потім напилися і почали співати. Роман замовив горілку, канапки і наказав віднести їм. Собі взяв коньяку і сів у закутку. Випивши чарку, пустив сльозу. Хотілося бути з ними… Але підійти не наважився — побоявся, що не приймуть. Пригадав смерть Віталія і сам на сам пом’янув.

Ні, не шкодував за вчиненим, не шкодував, що без нього росте син. Не шкодував, що ділить дівчину, яку кохає, з Кіркуєвим. Не шкодував, що за порадою Оленки випустив книгу Швеця — вкладення виявилося вдалим, тепер він при посаді. Шкодував тільки за посиденьками в «Зустрічі», пустопорожніми балачками, дешевими канапками і справжніми друзями. Найбільше не вистачало веселого бабія Віталія. Душа Романа лишилася за тим столом.

Набігли п’яні сльози. Зітхнув, випив, глянув на друзів, що радо прийняли подарунок, начебто від бармена, і Кіт перестав говорити про п’ятдесят копійок… Але жити у тій компанії, їхніми проблемами — не було сенсу. Треба жити для себе, стати людиною, а не постійним клієнтом «Зустрічі». Випивши останню чарку, зітхнув, рішуче вийшов з бару і повернувся до театру. Там уже були Оленка з Кіркуєвим, можливо, — наступним міським головою. Холодно привіталися. У Романа від образи перехопило горло. Але зараз важливо, що «Імідж-класік» робив рекламну підтримку УПЕВу, при цьому фінансові розрахунки проводив Шлапак.