Сергій Ухачевський - Чужа гра

… Школа була створена одним з високопосадовців як охоронна структура, що нав’язувала свої послуги підприємцям. Якось Валентин поцікавився в Нарочицького, хто стоїть за їхньою організацією, той сп’яну бовкнув:

— Мужик, що недавно був ніким, але за короткий час піднявся до таких вершин…

Цей загадковий «мужик», користуючись кремлівськими зв’язками, зібрав кількасот колишніх спецназівців, дав їм роботу і зарплату. Структура виявилася самоокупною, розширилася і почала готувати власні кадри. Війни на Кавказі, в Таджикистані, Югославії стали практичною базою, і курсанти не цуралися проходити вишкіл по обидва боки фронту по кілька разів.

… Коли Кіркуєв зайшов до кабінету, тут були гості — Паша Московський і ще одне мурло з пикою монголо-татарського завойовника. Його відрекомендували як співзасновника школи.

— Сєнцов Ігор Анатолійович, — назвався «Чингізхан», подаючи пухкеньку жіночу руку.

— Все нормально, Валіку? — запитав начальник.

— Не дуже.

— Присідай, вип'єш, — запросив Паша. — Що сталося?

— Надокучило, — сказав Валентин. — Для чого нам ці байки про політику?!

— Які ж це байки? — обурився Нарочицький.

— Справді, Володю, перестань людям забивати баки, — сказав Паша.

— Все, відмучили, — повідомив Нарочицький, — завтра почнуться практичні заняття. Тільки, на біду, почалися дощі…

— За це варто випити, — вирішив Валентин, — а то голова пухне від тієї глупоти.

— Вам не подобається історія держави російської? — поцікавився в'їдливо Сєнцов і його монгольські оченята ще більше звузилися.

— І української, і парагвайської, — запевнив Кіркуєв.

— Це добре, — похвалив Ігор. — У нас неполітична організація. Політику залишимо нашому керівництву.

— Ви так законспірували свого лідера, що навіть я здогадався хто він, — сказав усміхнено Валентин.

— А тепер забудь, — розважливо порадив Паша. — Да, до речі сказати, — Анджей приїжджав, передавав усім вітання. Розкрив підготовку замаху.

— Не здивуюсь, коли все це організував Ангел, — запевнив Валентин. — Здається, той жид його підсиджує.

— Анджей хоче зачепитися в Македонії? — поцікавився Паша.

— Це Мелон зі Смиком хочуть підім'яти Скоп'є. Але воювати з албанцями та хорватами складно. Хіба заслати туди вашу школу.

— Нас зараз більше цікавить ваш регіон, — мовив Сєнцов.

— Там зараз як по війні — ніщо не працює, — здивувався.

— А Нагірна?

— До чого тут Анджей? — не зрозумів Валентин.

— Бачить тебе важким танком, що розчистить нам дорогу.

— Анджей переоцінює наші можливості. Мало того, що наступає Мойші на п’яти в Києві та Празі, так іще піде в атаку у Нагірній?

— Він працює з нами, а отже — й ти, — зауважив Ігор.

— Як важкий танк?

— Як партнер, — вирішив Паша.

Пізно ввечері, коли добре підпилі Сєнцов та Московський попрощалися і пішли, Валентин вирішив їх провести і, наздоганяючи, почув розмову:

— Як тобі Кіря? — Сєнцов.

— Ще не готовий… Треба попрацювати.

Вранці, хоч і прокинувся з важкою головою, але згадав, учорашню розмову. Його хочуть «поставити» на Нагірну? Може, їх не влаштовує Андрій? Треба не проґавити шанс.

Після фізо чомусь не було сніданку. Нарочицький зайшовши до класу, коротко кинув: «Привіт, братва», і важко гепнувся в крісло.

— Сьогодні пройдете останній тест на профпридатність, — почав здалеку. — Кожен із вас має досвід вбивств… Але це відбулося під впливом емоцій, за наказом, або за гроші, — знімався моральний аспект. Сьогодні ви маєте знищити безвинного. Кожен. Для таких випадків у нас є бомжі, алкаші та боржники, яких нам продали…

Якщо хтось не здатний на таке вбивство, працювати з ним нема сенсу. Далі у нас два місяці полігонів. Бойовики, що вміють стріляти, але не вміють убивати, — тут зайві.

До речі, на два дні приїздять п’ятнадцятеро дівчат, з якими зможуть відвести душу ті, хто не побоїться вбити людину… Зрештою, можете відмовитися.

Зараз усім здається, що це легко. Але вам доведеться це робити голіруч. Ви повинні відчути конвульсії тіл… Тому сьогодні не було сніданку, — посміхнувся. — Потім буде неприємно прибирати блювоту разом із трупами…

— Особисто я відмовляюся, — вирішив Валентин. — Мені огидно навіть думати про це.

— Є ще відмовники? — обвів поглядом клас. — Ще не пізно…

Валентин озирнувся. Мишко Астаф’єв беземоційно дивився у вікно. Сашко зосереджено чистив скріпкою нігті. Інші були очевидно розгубленими.

— Одноголосно, — засміявся Володя. — Кіркуєв — до мене в кабінет; інших чекають інструктори!