Сергій Ухачевський - Чужа гра

Роман, слухаючи, тільки гикав, а потім попросив:

— Можна ти мене не будеш зображати?

— Нє, тебе намалюю з мецьом в руках і ти будес символізувати побєду труда над сєксом!

— Можна — нє?

— Тоді зараз їдес зі мною до дєвоцьок.

— А їм вже є вісімнадцять? — не переставав гикати Шлапак.

— Чєтирєзди по вісімнадцать — пєсьня!

… Вранці прокинувся, жахнувся: поруч спала незнайома гола жінка. Тихцем звівшись, одягнувся і вискочив на вулицю. Купив пива, жуйку і поїхав на роботу. Але його чекала несподіванка — порожній офіс, порожній сейф, де звечора лежала тисяча доларів. Зникли меблі, подаровані Андрієм, комп’ютери, факс…

Спочатку подумав, що пограбування, вирішив телефонувати в міліцію, але відомо, що найкраща міліція Анджей. Тремтячими пальцями набрав номер мобільного.

— Андрюша, — звернувся верескливо, — приходжу сьогодні на роботу, а тут ні бухгалтера, ні грошей…

— За твій довгий язик мав би тебе по-іншому покарати…

— А шо случилось? — страх перехопив горло.

— Ображаєш Оленку, тебе покарано. Все. Дякуй, що ребра цілі і не відібрав газету, — кинув трубку.

Роман у розпачі опустився в крісло. Цього від Олени не чекав. Та й коли це він її образив?.. Прихопило живіт, стенокардійно стиснулося серце. Дома ні копійки, старих працівників безжально звільнив. Як випускати наступного тижня газету?

Єдиний порятунок — Оленка. Зателефонував до її матері, випросив київський номер телефону.

«От, сука, — подумав про неї, — вже тиждень в Києві! Навіть не повідомила! Жлобиха, ніякої інтелігентності. Сказала б: прощавай, коханий, їду в столицю; подарунок на прощання: співпраця з Анджеєм».

… Коли секретарка відповіла англійською і російською, — чим можемо допомогти, Шлапак бовкнув у трубку:

— А паклічтє, пажалуста, к телефону Алєнку.

—… Альону? — уточнив здивований голос і комусь повідомив: «К ней уже какие-то белорусы звонят».

Коли дівчина взяла трубку, Роман защебетав:

— Оленко, моя ти маленька, де ти пропала? Я другий тиждень тебе шукаю!

— Хто дав тобі номер телефону?

— Так за тобою скучив, що по-любому б знайшов! Чому не дзвониш? Покинула свого старенького, навіть не попередила!.. Альо! Не мовчи!.

—… Тиждень тому я бачила тебе в «Музі» з якоюсь сцикухою, і більше не хочу тебе знати!

— Коли бачила?! З ким?! Я вже два тижні там не був!

— Я сиділа поруч за перегородкою.

— То був зі своєю ученицею, випадково зустрілися.

— І для неї танцював лезгінку, п'яний, як чмо? І питав, чи поцілує вона «старенькому його маленького»? Це все, Романе.

— Та чекай! Я такого не пам'ятаю! П'яним був?.. — гарячково міркував, що збрехати. — Це ж Паньківа книжку обмивали!

Олена захлипала:

— Коли у тебе не було приводів випити?

— Я вже тиждень вобше не п'ю!

— Послухай, падлюко, я на тебе витратила два роки! Два роки терпіла твої гульки, пиятики, гонореї! Тепер хочу жити нормально!

— Лєночка, та вибач свого старенького, може щось і начудив, але нічого такого не помню! Я ж тебе люблю. А вип'ю — ну і… Рішаєш з людьми діла — треба випити!

— Ото й продовжуй рішати! — кинула трубку.

Роман, проковтнувши грудку, що стала поперек горла, вилаявся: «Сука стежила за мною! Де ж інтелігентність, де ж порядок? Жлобиха!» Знову зателефонував у Київ, але секретарка відповіла, що Олени немає на місці…

Прийшов Паньків, якому вчора пообіцяв взяти на роботу. Віталій погано переносив похмілля і сьогодні був як з хреста знятий. Шлапак його засмутив:

— Андрюха наказав переносити офіс в інше місце… Півроку в нас будуть пертурбації…

Раптом дзвінок. Роман схопив трубку. Незнайомий рішучий голос:

— Пане Шлапак? Вас турбують з УБОЗу. Маємо до вас розмову.

— Сьогодні?

— Так, на прохідній скажете — до майора Максиміва.

— Ось бачиш, — сказав Віталію, — в ментуру викликають через фінансові махінації. Нічого, викручуся, Андрюха про все домовиться. Мент дзвонить: «пане Шлапак» — порядок, а правда?

— Позич пару копійок на пиво, — попросив Віталій.

— Старий, учора з Вечірнім все просадили, сьогодні навіть на куриво не маю, — збрехав.

… Слова Максиміва здивували Шлапака:

— Нам відомо, що ваша газета працює на Коваля. Багато підприємців написали скарги, що до них приходять бандити і вимагають підписуватися на тижневик.

— Нічого не знаю.

— Можемо поговорити з вами або через перебування в КПУ [7] КПУ — камера попереднього утримання, колись КПЗ — (затримання). , або по-дружньому. Жодного офіційного протоколу, жодного диктофону. Вашу розповідь запишу від руки, а ви підпишетеся псевдо, скажімо, Поет.