Андрій Гарасим - Борги нашого життя

Грінспен зітхнув, потім мовчки взяв малого за руку і вклав у неї планшетник.

— Все буде добре, повір мені, — сказав він і швидко пішов до машини.

Ми теж попрощалися з малим, сказали на прощання йому щось на кшталт «тримайся», «вище носа», «побачимось», потім залізли в машину і рушили. Хлопець нерухомо стояв край дороги, однією рукою стискаючи планшетник, іншою махаючи нам.

— А хто ці планшетники робить? — спитав Сем.

— Та різні компанії… — задумливо стенув плечима Грінспен. — А що?

— Якби від докорів сумління завжди можна було відкупитися планшетником, ці компанії контролювали б світ, — усміхнувся Сем.

— А вони його і контролюють, — відповів Грінспен.

Ми не доїхали до Києва кілька десятків кілометрів. Я попросив Сема зупинитись коло однієї з придорожніх кафешок, аби поїсти. Ми з Грінспеном взяли до борщу по сто грамів горілки, Сем, оскільки був за кермом, обмежився кавою. Ми випили, здається при цьому Грінспен сказав пару слів про те, які ми молодці, заїли гарячим, потім я замовив ще по сто. Коли нам принесли чергову порцію алкоголю, я повільно підняв свою склянку.

— Ти такий урочистий, наче зараз скажеш щось епохальне, — засміявся Грінспен.

— Та нічого особливого, — стенув плечима я. — Просто хотів сказати, що ви класні хлопці. І… Коротше кажучи, мені буде сумно без вас.

— Не зрозумів, — здивувався Сем. — Ти що — з нами прощаєшся?

— Так.

— Чому? — тихо спитав Грінспен.

— Тому що те, що ми робимо — це неправильно…

— Неправильно — що?

— Неправильно отак самим розбиратися з негідниками. Це — неправильно. Так не роблять. Є якесь право, якийсь закон.

— Який закон? Про що ти? — не стримався Грінспен. — Ти просто не розумієш…

— Гриню, я все чудово розумію. Колись я вже переживав щось подібне… Зі мною дещо сталося… Бачиш цю дорогу? Кожна вибоїна на ній — це спогад для мене. Я майже пройшов той шлях, яким зараз хочеш піти ти, а можливо й Сем, до кінця. І у мене були для цього свої підстави. І зупинився я на самісінькому краю, передумав, переосмислив… І я більше не хочу до цього повертатися. Ніколи. Тому я йду. Хоча мені справді боляче з вами прощатися. Ви реально класні, хлопці. Але я маю з вами розпрощатися.

— Жаль, — після короткої паузи стенув плечима Грінспен.

— Мені теж шкода. Дуже шкода.

— І куди ж ти тепер?

— Ще не знаю. Кудись, де менше людей. Чогось вони мене дратують останнім часом. Речі заберу потім.

Ми замовили ще горілки і досить повільно її пили, паралельно розмовляючи про щось, ніби намагаючись відтягнути час прощання. Зрештою, в якийсь момент, коли склянки наші давно вже спорожніли, навпроти нашої забігайлівки зупинилася міжміська маршрутка, що їхала в західному напрямку від міста. Я потис Семові та Грінспенові руки і швидко заскочив до неї. Машина рушила, і я побачив своїх хлопців, що стояли на дорозі і дивилися в мій бік. Моє горло в цей момент здавило, наче сталевим обручем. Якби не тільки-но куплена у кав’ярні «Кола», то закашлявся б.

Я прокинувся рано вранці. Сонце лише виходило з-за гір, які ще тонули в темряві. Лише де-не-де вгадувались силуети дерев та майже непомітні обриси безлісих полонин. Казкова країна, до якої я так давно йшов. Вона була десь у моєму далекому дитинстві, вона перетворилася на казковий Ламаюру, до якого я так і не доїхав, і вона прийшла до мене зараз, саме в той момент, коли я майже забув за неї. Я вдихнув вологе, холодне повітря — дихай на повні груди, Андрію, — ти мріяв все своє життя опинитися в подібному місці. І ось ти тут.

Коли, зрештою, проміння осіннього сонця заполонило всю долину золотавим і прозорим світлом, я підвівся і пішов до хатини, в якій мешкав останні три тижні. Колись мої знайомі поїхали в Карпати на новорічні свята і весело провели час у компанії місцевих хлопців, що мешкали зі своїм старим саме у цій оселі на відшибі. Молоді зрештою поїхали на заробітки до Європи, лишивши старого на ласку родичів з ближнього села. Хата ж стояла пусткою, лише старий час від часу заходив сюди, та ще я віднедавна оселився тут.

Сьогодні вочевидь був той день, коли старий вирішив вибратися з долини, аби провідати свою оселю, а заразом і мене. Він сидів коло хати, мружачись на сонце. Побачивши мене, усміхнувся, і привітавшись, спитав, чи ще довго я тут збираюся бути. Він завжди мене про це питав, і завжди я відповідав йому одне й те саме — «не знаю». Старий знов усміхнувся і сказав, що так само відповідають його діти, коли він питає їх, чи планують вони повертатися додому. Після чого він замовк і якийсь час дивився перед себе. Я спитав його за бринзу. Хтось в селі ще робив справжню овечу бринзу, і я вже кілька разів купував її за посередництва старого. На моє запитання старий лише знизав плечима і сказав, що господар, який її робив, поїхав до своїх дітей у місто. «Нема вже кому її робить», — мовив він і скрушно хитнув головою. Усмішка щезла з його обличчя. Старий підвівся, аби йти, аж раптом, щось згадавши, закопирсався в кишені. За який час він дістав мій мобільний. В хаті, де я жив, були постійні перебої з електроенергію, її частіше не було, і я віддав старому телефон, аби він його у себе зарядив. І забув. Як з’ясувалося, можна жити і без нього. Проте від сучасного життя нікуди не втечеш. Я взяв телефон і подякував старому. Той махнув рукою і покрокував назад до села.