Андрій Гарасим - Борги нашого життя

— Якого милого? — майже прошепотів я навдивовижу хрипким голосом.

— Тихше… — приклавши пальця до вуст, ледь чутно промовив Сем, на секунду обернувшись до мене. — Грінченко спить.

Я сфокусував свій погляд на спині Грінспена і розгледів, що його голова була неприродньо відкинута назад. Здається, він ледь чутно хропів.

— Якого милого? — вже значно тихше спитав я. — Чому я прокидаюся в машині? І куди ми їдемо?

— Ну це питання, скоріше, ти мав би задати собі самому, — відповів незворушно Сем. — Або принаймні йому, — тут Сем кивнув у бік Грінспена. — Ви вчора ніяк не могли замовкнути, щось говорили, сперечалися, потім, здається, пішли за добавкою. Я вгадав? Потім ви завалили в будинок, розбудили мене і Віку і почали розказувати, що вам конче необхідно кудись їхати, аби, як сказав Грінспен, віддати якийсь борг. Здається, так він сказав.

— Який борг? Ти про що?

— Ти, справді, нічого не пам’ятаєш?

— Ну так… хіба що уривками.

— Тобі краще знати, але вчора ви про це теревенили, не замовкаючи. Ви з ночі хотіли їхати, проте я вас таки переконав зробити це зранку. Після чого ти пішов у машину спати, бо не хотів пропустити від’їзду, а Грінченко ще вештався по хаті до самого ранку, і оце, коли сіли в машину, його вирубило.

Я почухав голову:

— Так, а куди ми їдемо?

Сем сказав назву якогось населеного пункту, яка мені ні про що не говорила. За його словами, це місце було за кілька сотень кілометрів від нашого дому. І їхати було ще довгенько, що зовсім не тішило, оскільки мене добряче нудило. Зрештою, я попросив Сема зупинитися коло якоїсь придорожньої кафешки, аби принаймні випити кави.

Заклад, біля якого ми зупинилися, розташовувався поряд зі станцією техобслуговування, тому тут було досить велелюдно.

— Я дивлюся наші дороги для декого просто золоте дно, — засміявся Сем, киваючи в бік автомайстерні.

— Для когось золоте дно, а для когось — дорога на той світ, — похмуро додав я.

— Яке життя, такі й дороги, — подав голос Грінспен, що ледь шкандибав за нами.

— Скажи мені краще, за чим і для чого ми їдемо? — обернувся я до нього.

— Я ж тобі вчора все розказав, — знизав плечима Грінспен.

— Так, але я не можу пригадати…

— Ну, звісно, пити після коньяка вино було справді не варто. І я тебе попереджав про це.

— Цього я теж не пам’ятаю.

— А ну годі вам, — втрутився в розмову Сем. — Вам яку каву брати — еспрессо чи американо?

Швидко проскочивши по трасі ще десь півтори сотні кілометрів і трохи попетлявши бічною дорогою, ми таки знайшли село, яке шукали. Проте, коли до нього лишалося буквально кілька кілометрів, Грінспен, знову нічого не пояснюючи, попросив зупинити машину. Ми зупинилися край дороги, навколо куди око сягало розляглися безмежні сірі осінні поля. І лише з того боку, де зникала дорога, можна було розгледіти далекі і такі ж сірі будівлі села, до якого ми їхали.

— Слухай, Гриню, якого милого ми зупинилися посеред чистого поля? — подав голос я.

— Зачекай, — коротко відповів Грінспен.

Враховуючи маломовність Грінченка, нам не лишалося нічого іншого, як, вибравшись з машини, чекати. Ми мовчки стояли і споглядали сумний пейзаж, аж раптом Грінспен показав пальцем кудись у бік села. Подивившись туди, ми побачили на виднокраї маленьку фігурку, що швидко наближалася до нас. Коли подорожній був вже близько, можна було побачити, що це хлопчина років чотирнадцяти-п’ятнадцяти. Він щодуху біг до нас, не дуже дивлячись під ноги, тому час від часу зашпортувався, але продовжував бігти, не зупиняючись. Нарешті порівнявся з нами і хотів відразу заговорити, але не зміг, бо почав голосно відсапуватися після бігу.

— Та не спіши, віддихайся, а то ще серце з грудей вискочить, — зауважив Сем.

— Ви Грінспен? — важко дихаючи перепитав хлопчина.

— Ні, — похитав головою Сем і, показавши пальцем на Грінченка, додав. — Ось він.

— Так, це я — Грінспен, — кивнув головою він. — А ти, я так розумію, Володя?

— Да.

— Ну що ж, приємно познайомитися в реалі. А це мої друзі — Андрій та Семен, вони погодилися допомогти нам у цій нелегкій справі, — після останніх слів Грінспен коротко реготнув.

— Драстуйте, — привітався хлопець з нами.

— Він вже там? — по-діловому спитав його Грінспен.

— Має ось-ось приїхати, — відповів хлопець.

— Ну що — пішли? — запропонував Грінспен.

— Гриню, а може ти докладніше поясниш — у чому саме справа? — м’яко спитав його я.

— У чому справа? Добре, слухайте. Ви ж пам’ятаєте за яких обставин ми з вами познайомились? Полишивши роботу у банку, я почав допомагати його нещасним клієнтам. Одного разу я наштовхнувся на один вже доволі типовий для нашого часу випадок — банк забирав землі у одного фермера, до речі, батька цього хлопця.