Мирослав Сивицький - Жартівники

— Хто бив, хто нашпигував?

— Хтось з тієї тріади… А колола Зонька… На суді бідна Неля і не усвідомлювала, що говорить…

У село, в якому Нестор був директором будинку культури, Неля приїхала в самий розпал Горбачовської перебудови, в переддень, так званого національного відродження (оксамитової революції).

Уперше він її побачив крізь вікно радіорубки, з Гришовими коментарями неординарній вроді. Згодом, у клубі, придивився краще. То було тихе і скромне дівча з тою чистою вродою, котра притаманна душевно багатим, доброзичливим людям, чим і вирізнялась з-поміж гурту галасливих однокласниць. Якщо ті франтили супермодними зодяганками, Неля ходила до школи тільки в учнівській формі, котра, до речі, робила її постать звабливішою і сексуальнішою, аніж супермодні мішкуваті зодяганки на її ровесницях. Хто, хто, а Гриша мав витончений смак до прекрасного, особливо, коли це стосувалося багатогранної жіночої вроди…

Гарного зимового ранку, допомагаючи собі палицями, Нестор дряпався «сосонкою» на крутий пагорб, добираючись зі свого хутора до села. Раптом з-за смерекової коси лісу на великій швидкості вилетіла лижниця у синьому костюмі, червоній шапочці, а білий шарф, мов два крила, розвівався за спиною. Порівнявшись, вона різко загальмувала, й коли осіла біла хмарка снігу, збурена віражем, перед ним стояла казкова красуня.

— Привіт! — видихнула.

— Доброго ранку, червона шапочко. Куди мчиш?

— До бабусі, вовчику, — сині очі на розрум’янілому личку сяйнули іскристими бризками. — А я вас знаю.

— Мене тут кожна собака знає…

— Який ви грубий.

— Нелю, ви? — нарешті упізнав хлопець оту скромну школярку в оцій, повної розквітлої вроди, без перебільшення сказати, молодій жінці. — Звідки?

— У ліс їздила. Я щонеділі їжджу на прогулянки до лісу. Люблю його зимову красу, його тишу. Це так збуджує, що там збуджує, наснажує, що опісля весь тиждень у мене прекрасний настрій, і я з нетерпінням чекаю наступної неділі, аби припасти душею до цієї правічної і незбагненної краси.

— Нелю…

— Що, Несторе Григоровичу?

— Мені зривається вистава… Одна аматорка затялась… Може ви би спробувала себе на роль Галі? Чомусь здається мені, що ви би справилася.

— Звичайно справлюсь!

— Що? — дивується Нестор з самовпевненої заяви, бо знає з власного досвіду людей, занадто балакучих у житті, вигадників і жартунів, а на сцені з нього природного слова не вичавиш. — Ви не надто самовпевнена?

— Звичайно, ні. Я тиха, скромна, чесна радянська школярка… — сміється дівчина з дещо спантеличеного парубка. — Там, де я дотепер жила, працює народний самодіяльний театр, а при ньому сильна підготовча дитяча група. У моєму репертуарі понад десять ролей, причому три з них у дорослих спектаклях…

Такого успіху, за вісім літ праці в клубі, Нестор ще не мав. Вистава пройшла, як по маслу. Неля була неперевершеною, до того ж своєю грою запалила й інших… Плакали аматорки, плакали у залі глядачі, сміялись на сцені — реготав зал.

Ще під час репетицій став Нестор ловити на собі неоднозначні позирки, намагання Нелі вибирати такі моменти, аби залишатись лише удвох.

«Нічого, це пройде! — втішав себе. — Звичайне дитяче захоплення.»

Та він тяжко помилявся. Одного весняного дня, вибравши слушний момент, коли вони знову опинились наодинці, Неля притулилась до нього, охопила руками шию й зашепотіла:

— Несторе, я люблю тебе… Я хочу тебе… Я народжу тобі гарних, здорових дітей…

— Нелю, перестань! — отетерів парубок. Це ж ще жодна дотепер так відверто не виявляла своїх почуттів. — Це минеться… Повір, то не любов… І я набагато старший за тебе… Тобі ще треба закінчити школу, знайти своє місце у житті, а заміж завжди устигнеш…

— Ні, Несторе, ні!.. Я не знаю… Я відчуваю, щось станеться зі мною лихе… Повір, я люблю тебе, тільки тебе, чуєш! — і, давлячись риданнями, побігла геть.

— Нелю, будь розсудливою, ми не пара, — став розраджувати наступного дня. — Я старий, понівечений життям, парубок, а ти ще зовсім дитина…

— А Наташа й Безухов? Скільки було їй літ, а скільки йому?

— То літературні персонажі, а життя, Нелю, зовсім інша річ… Повір мені, я знаю, що кажу…

Дівча не відступало й він здався.

Того пам'ятного вечора, коли на розширеній сесії сільської ради Стакан, Ясьо, ще кілька підлабузників накинулось на нього, як шакали на падаль, за «Сухозлітку» та статтю «Піна», надрукувану в рухівській газеті «Гомін», Нестор, зачинивши будинок культури, наткнувся на дівчину, що притулившись до стовбура вишні, стояла на стежині, по котрій він завжди повертався з роботи.