Мирослав Сивицький - Жартівники

— Де вони їх узяли? Ви дали?

— Каюсь, грішний! Лише на суді я зрозумів, нащо вони їм були потрібні…

— Що ж, кайтеся, це добре. А тепер розкажіть усе, до найменшої подробиці, тої трагічної для нас ночі, — Нестор непомітно для професора натиснув кнопку портативного диктофону.

За два з половиною роки, відколи Нестор востаннє був на могилі батька-матері, цвинтар значно розрісся.

Помолившись за упокій душ, передчасно усопших рабів Божих Іоанни та Григорія, пішов поміж надгробками, шукаючи ще однієї могилки.

На добротних, витесаних з червоного каменю, чорного мармуру, вилитих з сірого кришива пам'ятниках, уяву вражали цифри від тридцяти до п’ятдесяти прожитих літ, і рідко, де вони сягали сімдесяти й більше.

«Надто молодіє останніми роками оце вічне село. І воєн нема, а вимираємо… Хто, яка сила заганяє нас передчасно в могили?» — подумав Нестор, і, не знайшовши потрібного поховання, направився до широкоплечого дядька під великим солом'яним брилем. Засмаглий, мов з бронзи вилитий, він складав у копиці вже прив'яле сіно, зібране із ще не заселеної ділянки мертвого села.

— Пробачте, ви не скажете, де похоронена Неля Пліщук?

— Несторе, ти? Щоб я живий був!

— Ой, Миколо! — радісно вигукнув Нестор. — Багатим будеш, не впізнав одразу.

— Я і так багатий! Мільйонером став! Скажи, хто з нас міг би подумати тоді, коли все починалось, що так швидко ми розбагатіємо? Піввіку, за кілька десятків карбованців, гнули спину на наїзника, а тут, як за помахом чарівної палички, — р-раз і мільйонери! Що то значить власна держава, еге ж?

— А ти не змінився! — тисне мозолясту руку Нестор. — Як бурчав за Союзу, так і тепер бурчиш.

— Гадюка теж, кажуть, ніколи не міняє звичок, лише шкуру.

— Жалкуєш за минулим?

— Ні, друже, ні. Нехай, я ще стану мільярдером, але після того, що накоїв у Чечні «старший брат», я вдруге нізащо в світі не дамся в його братерські обійми!

— І що ж ти робитимеш? — бризкає іронії Нестор, згадуючи розмову з Михайлом, свої роздуми щодо людей, здатних зі зброєю у руках боронити так довгоочікувану волю України.

— Як що? Те й що чеченці! Стану, як учили мене змалечку, «на бій кривавий» проти них, навчителів своїх… Ет, Несторе, Несторе: вічно чуєш — боротьба, боротьба, то за світле майбутнє, тепер, виходить, уже за світле минуле… От нова хвиля галайстри прорвалась до влади й знову чотири роки вішатиме локшину про Ельдорадо, до якого вони нас впевнено припровадять!.. Та ну їх усіх на купу! — як шаблею рубанув, правицею повітря. — Кажеш могилу Нелі шукаєш? — Микола зам'явся і якось дивно поглянув на співрозмовника. — Вона он там, на викопі…

— Чого б це, раптом?

— Повертаємося до старих звичаїв. Самогубців церква не хоронить. Не має права раб Божий обривати власне життя, дароване йому Всевишнім. Оно, бачиш горбики порослі бур'янами. Неля — шоста зліва.

— До неї ніхто не навідується?

— Кому вона тепер потрібна? Використали, як презерватив, і викинули… Скажи, на фіга була тобі тоді ще ота «Піна»? Що дала? Ти посидів, Неля пішла з життя, а голова районної Ради Руху став мером міста, відкрив ковбасний цех, за гроші, котрі вкрав з каси Руху під час ГКЧП, відгрохав трьохповерховий фільварок, зараз, у компанії з Ясьом, уже споруджує третю бензозаправну станцію, його замісник купив крамницю… їм Україна потрібна? Спливли, ти мав рацію, на шумовинні того часу, й все… Коритники! Тут і Чечні не потрібно, а пора, поки не пізно, починати другу революцію, тепер уже проти так званих демократів… Ти можеш собі уявити, колишній голова обласного Руху, що виступав по всіх усюдах, не боявся погроз зі сторони комуністичної влади, нині, дорвавшись до посади голови облради, уже іде до нас, у село, в супроводі цілого кортежу міліції, й іде до народу під охороною не менше двох амбалів. Чого він боїться? Аби, часом, вдячний люд від великої любові не задушив у своїх гарячих обіймах?…

Дискутувати не хотілось: не час і не місце, та й протиставити не мав що. Миколі ж хотілось вилити з душі наболіле. З Нестором він заприятелював давно, в дні всенародного піднесення, був його правою рукою, став головою осередку руху, після Нестерового арешту.

— Вибач мені, Миколо, я піду побуду з Нелею. Попри все вона кохала мене.

— Кохала й запроторила до в'язниці? Забув, що вона верзла на суді?

— У тому нема її вини.

— А чия, може моя?

— Не гарячися, друже, я ночей не спав, оглядаючи зі всіх сторін її поведінку, а тепер точно знаю. Її тієї ночі, коли змусили на мене заявити, били, що там били — катували, а тоді аж до суду нашпиговували наркотиками…