Зигмунт Милошевский - Безцінний

Немає свинцю? Тоді це фальшивка. Тому, крім апарата XRF, Борґ мав також обладнання для радіографічних знімків, яке одразу виявляло відсутність свинцю. На просвічуванні свинцеві білила (які вживаються також для освітлення інших кольорів) світилися як неон у містечку розваг. Так само як і сліди інших важких металів, які використовували за давніх часів, не підозрюючи про небезпеку, художники та їхні учні. Рентгенівські знімки старих картин мають моторошний вигляд, сліди свинцю нагадують привидів, що якимось магічним чином з’являються на полотні.

Були тут також інфрачервоні лампи, які свідчили про те, що Борґ був не лише хіміком на службі мистецтву. Спектроскопія NIR давала змогу виявити на знімках картини сліди вуглецю, наявного в чорних барвниках, а також у вуглинах або олівцях, використовуваних для ескізів. Лоренц кілька разів бачила в Німеччині оброблені таким способом картини, і враження було приголомшливе — так, ніби дивишся на людину й бачиш її не лише нинішньою, а й дитиною у віці кількох років, і підлітком, який складає іспити. За допомогою цього методу, якщо було відомо, що цей художник робив ескізи і як саме, можна було легко виявити фальшування, навіть якщо аферист приготував собі фарби, як у відповідну епоху.

— Що це за лаба? — запитав Ґмітрук, який досі дивно мовчав.

Лоренц подумала про дивну поведінку Ґмітрука під час репортажу про людей, які збирали гроші в інтернеті. Може, він хворий, може, хтось із його близьких хворий.

— Лабораторія експерта, — з гордістю відповів Борґ. — Тут я встановлюю автентичність картин. Їх привозять з усього світу. Ну хіба що хтось не хоче везти свої скарби моторним човном, — розсміявся.

— Ага. Я думав, це має трохи інакший вигляд.

— Який? — Борґ розвеселився.

— Сидить якийсь старий, без образ, у кабінеті, дивиться на картину, оглядає через лупу, перевіряє підпис і деревце на другому плані. Нарешті підводиться і каже: справжня!

— На жаль, саме так у Польщі й робиться, — вирвалось у Лоренц.

— Бо?.. — запитав Анатоль.

— Бо це всім вигідно, — втрутився Кароль. — Адже ніхто не хоче вірити, що картина фальшива, бо це недобре для бізнесу. Тому кожен власник може знайти собі історика мистецтва, який хоче заробити перед святами і готовий підтвердити автентичність Висп’янського’, хоча взагалі-то займається середньовічними фресками. Експерт вдає, що він розбирається, власник вдає, що йому довіряє, аукціонний дім — що така експертиза достовірна, покупець вдає, що купує Висп’янського. У цивілізованому світі є ще походження, тобто щось на кшталт карти подорожі, де вписані всі власники, яка дозволяє підтвердити автентичність. У нас дивним чином усі ці документи згоріли під час війни. Ніхто не ставить складних запитань, і справи залагоджуються.

— Тим часом стилістична експертиза не має жодного сенсу, — пояснював далі Борґ. — Адже якщо фальсифікатор хоче підробити чиюсь картину або створити неіснуюче полотно славетного художника, що він підробляє? Стиль. Так само наносить фарбу, так само зображує деревця, так само сіднички на ню і яблука на натюрморті, не кажучи вже про підпис. Якщо фальсифікатор досвідчений, жоден експерт, що керується тільки аналізом стилю, цього не розпізнає.

— Можливо, напише такий висновок, — докинув Кароль, — щоб нібито визнати автентичність і взяти гонорар у клієнта, але в разі чого в суді доведе, що це не зовсім так, там була погрішність, про яку він побіжно згадав у висновку тощо.

Ґмітрук обурився.

— О’кей, розумію, вибачте дурному військовому. Що тоді взагалі досліджують, якщо не стиль?

1Станіслав Висп’янський (1869–1907) — польський поет, драматург, живописець.

— Те, чого не можна сфальсифікувати або що дуже важко сфальсифікувати. Вид полотна, дерево, використане для підрамника, приміром.

— Хоча й тут можна ошукати, намалювавши фальшивку поверх зображення якогось халтурника з відповідної епохи, — додав Кароль.

— Згоден. Тому я опромінюю картину, перевіряю її шари, вид ґрунтовки, ескізи під фарбами. А передусім склад барвників. Сьогодні фарби можна купити у крамниці для художників, але протягом століть це була ціла алхімія. Зі слонової кістки робили вуглець для чорної фарби. Отруйний свинець давав білила. З того, що виплюнув Везувій, була найкраща жовтизна. Блакитний отримували завдяки подрібненню на порошок кобальтового скла. Червоний виготовляли з коріння марени або з тлі, що паразитує на кактусі. З чим розмішувати ці пігменти, щоб нанести їх на стіну, полотно чи шматок дерева? З водою, з клеєм, може, з олією? А якщо так, то з якою? Лляною, соєвою, фісташковою? — Борґ розпалювався, і Лоренц подумала, що він мав викладати у якомусь навчальному закладі. — Століттями художники експериментували з пігментами і способами їхнього нанесення. Дехто сам шукав ідеальні рецептури, інші мали своїх спеціалістів, хіміків, алхіміків і науковців. Як зіницю ока берегли таємницю рецептів, що давали змогу виготовити фарби чудових кольорів. Старі майстри знали, що стиль може підробити будь-хто, і вже точно будь-хто з їхніх учнів, які прагнули слави й наживи. Але без фарб і без рецептур найгеніальніший учень був ніким, міг замітати підлогу й страждати собі від творчих мук.