Зигмунт Милошевский - Безцінний

— Мистецтво — це брехня, яка дозволяє нам зрозуміти правду, — процитував когось Кароль, якого, здавалося, мало зачепило те, що так шокувало Зоф’ю. Усе ще копирсався в печені, чергова добавка насилу в нього влізала.

— Пікассо, — з усмішкою сказав Борґ. — Але надаю перевагу Вайлду: життя наслідує мистецтво набагато більше, ніж мистецтво життя. А чим є життя? Брехнею.

Лоренц знову випила.

— На це мистецьке белькотання найкращу відповідь мав Вуді Аллен, — мовила вона, кривлячись, бо терпіти не могла горілки, — який сказав, що життя наслідує не мистецтво, а бездарне телебачення. А нашу операцію я вважаю завершеною. Пийте каву й повертаймося до Варшави. Нормально, літаком, а не як недолугі шпигуни, годі з мене цих дитячих витівок.

— Можна мені сказати? — Ліза елегантно підвелася, пригладжуючи сукню на стегнах. Задуманий приголомшливий ефект псували засохлі шмарклі, залишені на декольте ридаючим Боргом. — По-перше, кожен з присутніх тут має якусь таємницю. Я не вірю, що майор Ґмітрук розповів нам усе, що знає, про що його поінформували начальники і які вони йому видали накази на випадок непередбачених ситуацій. Кароль — арт-дилер, тож незалежно від його патріотичних спонукань і, гм-м, особистих мотивацій, напевно має свій сценарій подій, у якому не лише ваша Польща, але й він та його заможні клієнти отримують певну користь. Ти теж не говориш нам усього про своїх політичних можновладців, про їхні вказівки та дипломатичні ігри. Але це тільки я в усьому винна, лиха й підступна шведка, ти ще спитай, чи моя родина не співпрацювала з німцями під час війни…

— А співпрацювала? — поцікавився Кароль.

— Звісно, адже це шведська аристократія. Добре, зізнаюся, я знала раніше про нью-йоркського Рафаеля і про Ричмонда. І про всяк випадок: як і ви, я уявлення не мала, що це лажа. Я вирішила, що варто ризикнути короткою відсидкою на випадок, якщо польська держава вирішить скористатися моїми послугами. До того ж, скажу відверто, я не дуже вже й ризикувала, одна високопоставлена особа в Польщі була мені зобов’язана. У разі чого я швидко б вийшла з в’язниці.

— Надто якщо відсидка — це досконале алібі, коли людина йде на завдання, послуговуючись найкращими фальшивими паперами, виготовленими урядом, — буркнув Ґмітрук, не відриваючи очей від кави.

— Не бурчи, це була типова ситуація win-win, усі так чинили. Ви добували б свого Рафаеля, а я, щиро кажучи, теж не повернулася б з порожніми руками.

— Той імпресіоніст, — більше ствердно, ніж запитально сказала Лоренц. Була сердита на себе за те, що не з’ясувала, чий то був твір, і тепер здаватиметься невігласкою. — Це твоє win? Це, — звернулася до Борґа, що нервово протирав свої окуляри, — твоє «більше ціле»?

Борґ начепив окуляри й подивився на Зоф’ю усе ще червоними очима.

— Я гадаю, нам саме час піти до майстерні. Каву можете взяти з собою.

На другому поверсі будинок уже не нагадував столітню шведську дачу, старе рибальське житло, збережене, щоб справляти враження на гостей. За солідними дверима був по-сучасному облаштований кабінет. Світлий, аскетичний, позбавлений оздоб. Лише письмовий стіл зі зручним кріслом, яке можна було регулювати як завгодно; маленький столик з чотирма стільцями і стелаж зі спеціальною літературою. Пильне око Лоренц помітило відомі альбоми з історії живопису, а також каталоги награбованих по всій Європі творів мистецтва, польські стояли поряд з російськими. Стен Борґ займався експертизами, підтвердженням автентичності та легальності творів, що з’являлися на ринку. Був відомий також і тим, що продавав свої послуги рідко й лише тоді, коли справа його цікавила. Його експертиза жодного разу не піддавалася сумнівам.

Лоренц думала, що розмовлятимуть тут, але Борґ провів їх через прості білі двері до наступного приміщення, яке називав майстернею і яке було непогано обладнаною невеликою лабораторією. Лоренц упізнала кілька приладів, яких вистачило б для того, щоб стовідсотково визначити, чи твір мистецтва є фальшивкою, чи ні. Тут був переносний апарат для рентгенофлуоресцентного аналізу (XRF), геніального способу безінвазійно вивчати проби та ідентифікувати наявні в них хімічні елементи. Самого цього пристрою було досить, аби відсіяти найпримітивніших фальсифікаторів, які не хотіли бавитися в хіміків і використовували сучасні фарби. У такому випадку залишалися сліди анахронічних фарб, заснованих на хімічному синтезі, а не на терплячому змішуванні натуральних компонентів. Штучні пігменти у живописі почали використовувати на зламі XIX і XX століть і, маючи відповідне знання про їхній склад, досить було проаналізувати червоний або зелений фрагмент на картині, щоб з’ясувати, чи цей фрагмент було написано у XX столітті, чи раніше. Надійною перевіркою були також покривні білила. Нині здебільшого вживають пігмент на основі діоксиду титану, в середині XIX століття почали використовувати білила на основі цинку, але раніше — від початку історії живопису — брали свинець. Нині, крім фальсифікаторів і божевільних, залюблених у «справжню» майстерність, ніхто не використовує свинцеві білила через їхню токсичність, але протягом століть ніхто не замислювався над шкідливістю барвника. Особливо враховуючи те, що тільки він гарантував результат.