Зигмунт Милошевский - Безцінний

Молода білявка, що керувала поромом, байдуже помахала їм. Важко було сказати, чи вона з ними прощається, чи проганяє, чи, може, попереджає, щоб втратили будь-яку надію, перш ніж зануряться в безодню. Лоренц не змогла увімкнути першу передачу, щоб з’їхати з порома в невидимий простір.

— Мені не хочеться вірити, що вже темно, адже ще немає четвертої, — буркнув Кароль.

— Valkommen till Sverige, — відповіла шведка і поквапила Лоренц. — Давай, давай, близько.

Лоренц глибоко вдихнула і з’їхала, з полегкістю зітхнувши, коли передні колеса торкнулися землі. Тільки-но задні зіскочили з трапа, вже блукали чорно-білою тишею острова, минаючи дерева, скелі й покинуті забудови.

Орньо, завдовжки п’ятнадцять кілометрів і завширшки три, був одним із найбільших островів архіпелагу, однак за півгодини їзди вони ні разу не побачили світла в жодному будинку, їх не проминув жоден автомобіль, не кажучи про людину. На присипаній снігом дорозі перед ними не видно було слідів шин і важко було повірити, що не більш як за сорок кілометрів по прямій лінії від них вирує життям Стокгольм.

Якоїсь миті дорога скінчилась. Обабіч і попереду тяглася стіна лісу. Зоф’я повернулася до Лізи.

— Мабуть, ми десь не там повернули, — сказала.

— Виходимо, — відповіла шведка, вдягаючи пуховик на своє болеро.

«Нікуди не піду», — крутилося на язиці у Лоренц, але вона слухняно одяглася, вимкнула двигун і за п’ять хвилин крокувала разом з усіма через ліс. Почувалася незручно.

Невдовзі вийшли на якесь поле чи луг.

— Гляньте! — вигукнув Кароль, показуючи на вікна, що світилися жовтим за сто метрів далі. Після чого замахав руками та ногами й імпульсивно гепнувся на землю.

— Дивись, бо дупою ополонку проб’єш, — застеріг його Анатоль, а Лоренц зрозуміла, що вони стоять на замерзлому шматку моря, яке відділяло Орньо від Скалькарена, невеликого, площею в кілька гектарів, острова Стена Борґа.

Стена Борґа, який — Зоф’я на це дуже сподівалася — не лише відкриє їм очі на таємниці мистецтва й допоможе розв’язати загадки, над якими билися на шляху через пів-Європи, а також нагодує чимось нормальним і запропонує шведське гаряче вино.

На перший погляд усе здавалося кращим, ніж можна було собі уявити. Змерзлі й стомлені мандрівники стояли в головній залі солідного дерев’яного будинку, а сніг на їхньому волоссі й одязі швидко перетворювався на маленькі краплі. За великим вікном вітер ганяв сніжинки по замерзлому морю, а всередині приємно пахло. Дім пахнув деревом, вогонь — димом і ялівцем, грог — гвоздикою, духовка — печеним м’ясом, а солодкі булочки — корицею. Гензель і Гретель були менш щасливі, побачивши хатку баби-яги, ніж вони, опинившись у самотній оселі Стена Борґа.

Саме так це видавалося на перший погляд.

Стен Борґ не зустрів їх гостинно. Був невисоким сімдесятилітнім чоловіком із симпатичним, добродушним обличчям, захованим за круглими окулярами з товстими скельцями в товстій оправі. У вельветовому піджаку він більше скидався на старого Вуді Аллена чи іншого нью-йоркського єврея, ніж на шведського відлюдника, що проводить самотні зими у сніговій пустелі.

Ні словом не перемовилися. Щойно увійшли, Лоренц тільки встигла подумати, як це взагалі можливо, що цей стариган був хлопцем Лізи Тольґфорс, як Борг розридався, голосно, наче дитина, невтішно хлипаючи, стогнучи і заливаючись сльозами. Ліза швидко підбігла й притулила його до себе, це змінило тільки те, що Стен Борґ плакав, сидячи на канапі, а звуки затихли, оскільки тримав обличчя в Лізи між грудьми.

Шведка щось йому шепотіла. Лоренц запитливо глянула на Ґмітрука, але той тільки знизав плечима на знак того, що задалеко і він не розуміє.

Незручна ситуація тривала й тривала, хлипання старого поволі стало стихати, врешті Кароль, мабуть, вирішив, що в цій ситуації не вийде піти по-англійському. Зняв спортивну куртку, перекинув її через плече, потім потрусив головою, як мокрий пес, розбризкуючи навколо краплі води.

— Не хочу бути нечемним, — голосно промовив. — Але якби ви зробили перерву і знайшли клапоть рушника, філіжанку кави та келих бурбону, то потім могли б плакати собі в рукав хоч до весни.

Лоренц зашарілася. Не уявляла собі, що хтось у цій ситуації міг вчинити гірше. Стен Борґ, очевидно, думав інакше. Підвівся, потягнув носом, як персонаж буфонади, і голосно розсміявся.

— Даруйте, будь ласка, даруйте, я просто… — він глянув на Зоф’ю, і голос у нього зірвався, — ви така схожа, така схожа…