— І чого ви вирішили вдатися до цього способу?
— Якось я зустріла біля крамниці дівчину з однорічною дитиною. Вона просила людей придбати молоко «Бебілон» і підгузки для дитини, які були їй потрібні й, на жаль, дорого коштували. Не була схожа на жебрачку, не була схожа й на знедолену. Я поговорила з нею, вона сказала, що їм важко, а чужих насправді легше просити, ніж родину. Зі мною так само. У чужих просити легше.
— Перепрошую, якщо запитання надто інтимне, але що вас примусило змінити рішення щодо лікування?
Жінка розсміялася, ніби була закоханим підлітком, а не смертельно хворою жінкою середнього віку.
— А що може найліпше переконати лікувати серце? Звісно, кохання! До діагнозу я з дня на день існувала, а тепер живу. Я не кажу, що це була чиясь провина, просто так вийшло, що ми призвичаїлися називати існування життям і щастям, і за інерцією не боролися за щось більше. А тепер я живу, живу насправді, для когось і через когось, кожен подих має для мене смак і запах. А за життя легше боротися, ніж за існування.
— Обережно! — заволав Кароль і схопив Анатоля за руку, скеровуючи Феррарі назад на відповідну смугу, бо назустріч їхала вантажівка з білоруськими номерами. З реєстраційним номером, продубльованим на кузові, ніби білоруські правила передбачали, що машини будуть такі брудні, що обмежуватися тільки номерним знаком не можна. Проминули вантажівку майже впритул.
— Сподіваюся, це не звучить, як якась екзальтована маячня? — Швидше додумали, ніж почули крізь шум і тріскіт, що говорить Сильвія слухачам програми Третього каналу польського радіо.
— Дуже перепрошую, це не повториться, — глухо мовив Анатоль.
— І я так думаю. Тебе змінити?
— Краще зміни станцію, — порадила Лоренц.
— Жодної маячні, це прекрасні слова, і наші слухачі…
Скрипучий голос Сильвії поступився вокалістові з «Рамштайн», який хрипів у своїй баладі про те, що «не можу існувати без тебе, а з тобою я самотній».
«Тримайся праворуч», — скомандувала леді-доміна за Гамбургом, коли наближалися до в’їзду на автостраду А7 за сто кілометрів від данського кордону. Мщонів залишився за сім годин їзди і вісімсот п’ятдесят кілометрів позаду. Кароль знову сидів за кермом і впевненою рукою проводив їх крізь дедалі інтенсивніший о цій порі надвечірній рух. Почався сніг, і смертельно нудні й одноманітні в цій місцевості німці поховалися від заметілі.
Тривалий час обговорювали події у Нью-Рошелл і те, що вони могли означати.
— Той чоловік не просто якийсь злодій чи охоронець, — пояснював Ґмітрук, говорячи про таємничого переслідувача Зоф’ї. — Це радше хтось, про кого ви читали тільки в книжках. Самотній найманець, професіонал, який виконує замовлення для того, хто більше заплатить. А чи це буде ревнива дружина, жадібна корпорація чи уряд Російської Федерації, це вже не має значення. Значення для нього мають дві речі: ціль і чек. Ми перевірили візитку, записи з Окенча того дня, коли ми летіли, і ще декілька джерел. Взяли дані в американській Митно-прикордонній службі. Такої людини як пан Леонґ не існує. І йдеться не тільки про прізвище та адресу з візитки, це очевидно. Не існує також його обличчя, не існує відбитків пальців. Це тінь.
— Тінь? — Лоренц почула свій голос, який долинав десь наче здалеку.
— Так. Я знаю, що це звучить як загадка з фільму класу Б. Але повір мені, тіні існують. Як правило, це люди, які працювали в службах однієї з кількох держав, відомих безкомпромісністю своїх починань. Штати, Росія, Ізраїль, Велика Британія. Після якоїсь винятково потворної акції довірена особа позбувається їх під час затирання слідів і в нагороду чистить картотеку, дозволяючи почати життя спочатку. Деякі використовують такий шанс, купують будинок у Мексиці біля моря й ловлять там собі рибу. Деякі починають продавати свої знання й уміння, стаючи, даруйте на слові, аристократами злочину.
Докторка Зоф’я Лоренц хвилину мовчала, вдивляючись у сніг, що кружляв за вікном у похмурій сірості зимового вечора.
— Але ти ж несерйозно, правда? Справді хочеш мене переконати, що існують професійні вбивці без обличчя і папілярних ліній, з пачкою паспортів у шухляді і снайперською гвинтівкою, захованою в білій трості, які продають свої послуги російським бізнесменам і американським президентам? Що це? Шістдесяті? «День Шакала» [63] «День Шакала» (1971) — роман англійського письменника Фредерика Форсайта про спробу підпільної організації OAS вбити Шарля де Голля.
? Чи я схожа на Де Голля?
Читать дальше