Зигмунт Милошевский - Безцінний

А потім відомо.

Він подумав: невідомо, що ганебніше — його фантазії чи стовбичення біля сходів в очікуванні на ласку докторки Зоф’ї Лоренц, впертої, безкомпромісної і уїдливої відьми з чорними баньками, яка була коханням його життя і навіть не мала про це уявлення.

Засмучений, тихо пішов до кабінету й зіщулився під ковдрою на холодній шкіряній софі тієї самої миті, коли Зоф’я відклеїла гаряче вухо від дверей.

Пізнього ранку випили по чашці кави, зібрали свої речі й гуртом вийшли з дому у свіжий грудневий ранок. Небо було безхмарне, але сонце о цій порі не могло перемогти тріскучий мороз, хіба що гарно іскрилась паморозь, яка все вкривала шаром білизни. Рушили в бік стодоли. Кароль ішов попереду, Ліза й Анатоль розглядалися в пошуках гаража чи автомобіля, Зоф’я замикала процесію; знала, що буде далі.

— Це дві тисячі кілометрів, — сказала Ліза, коли вони зупинилися перед дверима стодоли, ладними щомиті розвалитися. — Трактором не їду.

Кароль не відповів. Зняв зі скоби велетенський, схожий на музейний експонат замок і рвучко відчинив двері, що запищали так, ніби в петлях жила зграя мишей. Сонце вдерлося в середину стодоли, освітлюючи наїжачений заіржавілими зубцями сільськогосподарський реманент, кубики сіна, кілька сідел на вішаках, усе в часточках пилу, що здіймався під саму стелю. Сріблястий, довгий, здавалося, безкінечний, неприродно блискучий у цих умовах кузов автомобіля Кароля не світився — він сяяв і переливався, неначе величезна крапля ртуті.

Зоф’я Лоренц не раз глузувала з цього старомодного возика й насміхалася з враження, яке він справляв на людей. Але мусила щиро визнати, що це був найкращий його вихід на її пам’яті. Задня частина машини була захована в тіні й, здавалося, що авто складається лише з масивного капота над мотором. Капот трохи стовбурчився по краях, наче сорочка, напнута на плечі силача. Закриті фари, як у коміксі, демонстрували, що автомобіль не заглушений, а просто спить. Пильно поглядав на світ круглими галогенними фарами, широко розставленими на хромованій решітці радіатора по обидва боки від сліпучо блискучого здибленого коня. Якби Серджіо Пінінфаріна міг побачити своє дітище в мазовецькій стодолі, він, мабуть, заплакав би.

Перший отямився Ґмітрук. Увійшов до стодоли, обійшов автомобіль і глянув на Кароля очима людини, якій щойно довели й показали, що Земля пласка.

— Феррарі комбі? П’ятидверна? Це якийсь жарт?

Кароль відкрив дверцята електронним ключем.

— До купе всі не помістилися б. Сідайте, розповім дорогою.

«Їдь далі цією дорогою чотириста, двадцять, п’ять кілометрів», — поінформував їх навігатор, коли за Жирардовом виїхали на автостраду А2.

Кароль перемкнув передачу й натиснув на газ, авто під задоволене булькотливе мурмотіння за дві з половиною секунди плавно збільшило швидкість зі ста до ста п’ятдесяти, м’яко втискаючи їх у сидіння.

— О Господи, — прошепотів Ґмітрук, що сидів поруч із водієм.

Завжди стриманий офіцер мав сльози на очах і такий вигляд, ніби після років пошуків знайшов секту, яка відкрила йому очі на все. Віддати майно? Легко. Віддати дружину? Без проблем. Учинити ритуальне самогубство? Охоче. Тільки б тут, на цій світло-коричневій обшивці.

— Під Берліном змінимось, о’кей? — кинув Кароль, не повертаючи голови. У його темних «авіаторах» відбивалася дорога, яку пожирало Феррарі.

Ґмітрук не відповів. Зворушений, ствердно кивнув головою й видав звук, схожий на писк.

Ліза і Зоф’я з розумінням перезирнулися.

— Усе то дебіли, — буркнула Ліза. — Усе дебіли.

«Їдеш з недозволеною швидкістю», — попередив навігатор, укотре перериваючи розповідь Кароля. Не проїхали ще й ста кілометрів.

— Дуже прошу, вимкни це, бо викину ту твою леді-доміну за вікно, перш ніж доїдемо до Познані, — сказала Лоренц із заднього сидіння.

Мала рацію. Різні навігатори по-різному скеровували водія. Були такі, що просили, такі, що наказували, були трохи ображені. Цей же навігатор був владний, наче жінка з нагайкою. «Хтось сьогодні дуже неґречний і їде з недозволеною швидкістю».

— І цей султан? — Ґмітрук повторив останню фразу, щоб Кароль повернувся до розмови. Чоловіки були у своєму світі, істоти на задньому сидінні для них не існували. Зрештою Ліза й так уже спала, відпочиваючи після нічних ексцесів.

— Султан Брунею, Хассанал Болкіах, як тоді, так і нині один із найбагатших людей світу. У середині дев’яностих Серджіо Пінінфаріна, головний дизайнер Феррарі, на жаль, уже світлої пам’яті, отримав конверта із замовленням від султана. У конверті був чек на кілька мільйонів доларів і записка такого змісту: зробіть мені Феррарі, у яке я зможу посадити всю родину. З повагою, Хассанал Болкіах. Це мав бути образний вислів, оскільки в середині дев’яностих у султана було дві дружини і десятеро дітей, і він потребував швидше Ікаруса, ніж Феррарі. Але замовлення було розтлумачено як Феррарі, в якому багато місця. І створено невелику серію спеціальних автомобілів, які були варіацією моделі 456 GT. Спереду Феррарі, посередині Феррарі, ззаду щось на кшталт Ніссана. У підсумку для султана виготовили вісімнадцять штук. Шість кабріолетів, шість комбі, таких як оцей, і шість седанів.