Зигмунт Милошевский - Безцінний

Припини бути такою дурепою, подумки картала себе. Почув би її кроки і що зробив би? Сів би на свого білого скакуна й галопом помчав нагору, аби перевірити, чи з нею все гаразд. Ох, дорогенька, чому ти так тупцяєш серед ночі? Чи не кошмар якийсь тебе мучить? Жадаєш моїх лицарських обіймів?

Пирхнула зо сміху.

Пора подивитися правді в очі, люба Зоф’є, подумала. Не викинула ти цього хлопця з голови, та й по всьому. Чи це щось міняє? Та звісно ж, нічого це не міняє, бо, беручи до уваги, як розвивався і як завершився ваш роман, Кароль Познанський є останнім чоловіком, який міг би тебе зацікавити.

Та що там, не так уже й погано розвивався наш роман, відповіла самій собі. Був бурхливий, але це, мабуть, добре. І не нудно було, і загалом класно.

Класно? Роман, який закінчується жбурлянням речей і розпусканням рук, називаєш класним?

Нумо без перебільшень, сварок було лише кілька, та й то насамкінець. І будьмо щирі: це я перша жбурляла предмети. Одного разу навіть влучила в нього словником.

А хіба він не заслужив цього своєю брехнею?

На це Зоф’я відповіді не мала.

Хіба не заслужив цього тим, що сказав, прощаючись? Чи уявляєш собі, щоб жінка, почувши таке, глянула на чоловіка? Уявляєш собі?

Не уявляю, відповіла не дуже переконливо й по хвилі додала: але також не уявляю собі чоловіка, який мовчки витримав би те, що я тоді сказала.

Зоф’я встала з ліжка й підійшла до дверей. Зазирнула в отвір для ключа, але було темно. Приклала вухо до холодного дерева. У будинку було тихо, всі спали.

Це було не зовсім так. Єдиною особою, яка в цей момент спала, була Ліза Тольґфорс, щаслива, задоволена й заспокоєна. Вона прожила достатньо багато років у достатньо ліберальних середовищах, аби навчитися відділяти глибокі емоційні зв’язки від сексуальної гігієни. Звісно, як і всі, вона любила, коли фізична близькість була доповненням любові, але саме сьогодні потребувала близькості, розслаблення й оргазму, що розливається по всьому тілу. І отримала це від офіцера з відстовбурченими вухами.

Анатоль Ґмітрук лежав обіч сплячої коханки, дивився на бантини й розмірковував про те, чи почувається винним у зраді. Офіційно весь цей час він був одружений, у суді не розлучалися, не кажучи про костел. Отже, зрада. Перелюбство. Втім, неофіційно він був так сильно розлучений, як тільки можна. Коли рік тому Сильвія сказала йому, що в неї є дві новини, він автоматично запитав: «Добра й погана?» Вона відповіла, що ні, обидві погані. Саме такими вони й були. «По-перше, — сказала вона, — в мене рак. Не будемо про деталі, але в мене рак, і то не будь-який, а серйозний рак, і я, мабуть, скоро помру».

Звісно, що у відповідь він мимрив щось про знайомства, експериментальну терапію, швейцарські клініки, позитивні думки, що вони зроблять усе. Класична істерика особи, до якої не доходить, що вона може втратити когось, кого любить.

Тоді зупинила його поцілунком і сказала: «Я вже перевіряла. Ефективна терапія ніколи не буде для нас доступною. І я не хочу здихати під крапельницею. Також не хочу жебрати по знайомих, вести плаксивий блог і виступати героїнею репортажів на телебаченні, щоб збирати кошти на операцію, яка однаково нічого не дасть».

Запитав, чи через це вона не хоче разом поїхати в подорож навколо світу.

Довго не відповідала, тож він запитав: «А яка друга новина?»

Вона сказала: «Я йду від тебе».

І пішла. Він сказав, що чекатиме на неї до кінця його чи її життя; більше не бачилися. Регулярно через знайомих зі служби дізнавався, як у неї справи, переглядав рахунки, поштову скриньку, вміст комп’ютера. І з кожним місяцем пересвідчувався, якщо жінка, з якою ділили життя протягом майже двадцяти років, за ним сумує, то старанно це приховує. Знімок з пірса в Сопоті, який витягла з його телефону Ліза в Нью-Йорку, був найкращим доказом цього.

Анатоль Ґмітрук поправив ковдру на сплячій шведці.

Кароль Бознанський не спав на шкіряній софі, навіть не був у себе в кабінеті, тож, на жаль, не міг почути, як Зоф’я метушиться нагорі. Він стояв унизу біля сходів і, наче гімназист, чекав, коли щось станеться. Скажімо, вона спускається до кухні по склянку води, він іде віднести брудні чарки. Ой, вибач, кажуть одночасно, я думав/думала, що ти вже спиш. Вона наливає собі склянку води, він ставить чарки на плиту. Зробили те, що мали зробити, і мають повертатися, натомість стоять одне проти одного, мовчки дивляться, а напруження зростає так, що можна різати ножем.