Сергій Батурин - Вакансія для диктатора

«Ільїн» не показувався вже хвилин п’ять, і охоронці попервах підморгували одне одному, потім переглядалися, — а справді, скільки там треба часу на таке діло? — і врешті занервували. Вони вийшли з машини, закурили й заходилися перешіптуватися.

Раптом поряд з кущів вискочив «Віктор Іванович» з перекошеним лицем та «Стечкіним» у правиці і стрімголов понісся до мікроавтобуса, лівою рукою показуючи кудись у тайгу і хрипко вигукуючи:

— Там! Там!

Обидва охоронці рефлекторно вихопили пістолети й ступили кілька кроків у бік узбіччя, причому Кочетов став так, щоб закрити собою «Ільїна» від можливого вогню із придорожніх заростей. Це — захищати охоронювану особу — було вбито в них роками тренувань на рівні рефлексів, і вони в першу мить підсвідомо зосередилися на можливій сторонній загрозі, тримаючи зброю в руках та контролюючи кожен свій сектор. Цього «Ільїн» і чекав: блискавичним рухом лівиці він вихопив із внутрішньої кишені куртки мініатюрного ПСМ [1] Пістолет самозарядний малогабаритний. , кинув «Стечкіна» на землю та схопив правою долонею знизу руків’я своєї зброї... У вогневій підготовці це зветься стрільбою парними пострілами по кількох мішенях з одного рубежу. Бах-бах! — і завалився, недоладно смикнувшись, пересмішник Булкін. Ще два постріли — поточився й незграбно гепнувся з простріленими головою та шиєю Кочетов, що встиг повернутися до стрільця лицем.

З мікроавтобуса вибралася бліда Неллі й, хапаючи ротом, мов риба на березі, повітря, вичавила з себе:

— Ти... Ти...

— Вікторе Івановичу, — підказав «Ільїн».

— Вікторе Івановичу, — автоматично повторила жінка й видихнула. — Що ти накоїв?

Він притьма підбіг до мертвого Булкіна, забрав зброю — це був СПС — сучасний потужний самозарядний пістолет Сердюкова, відомий у світі як «Гюрза», калібр дев’ять міліметрів, а ємність магазину — вісімнадцять набоїв. Кинувся до Кочетова, відкинув його зброю, таку саму, ногою далеко вбік, перевірив — мертвий. Повернувся до Булкіна, переконався, що й той убитий. Позабирав у обох запасні магазини, нашвидкуруч обшукав тіла й знайшов у Кочетова в кишені те, що шукав, — радіомаяк. У колишні часи вони були дещо інакшими, але він зумів упізнати його в цій невеличкій коробочці з індикатором. Взагалі, вони і раніше мали різний вигляд: могли бути заховані в ґудзику, в дужці окулярів, в годиннику. Класика жанру — в запальничці. Авжеж, розумно було вішати радіомаяк на людину, а не на авто: а раптом група залишила б «УАЗ»? Хоча, не факт, що його й в авто не було, але бракувало часу й технічних засобів, щоб перевіряти. Він секунду подумав і поклав пристрій до кишені. Туди ж відправив мобілку Булкіна. У Кочетова телефону не знайшов.

Неллі тим часом бездумно квилила, монотонно повторюючи:

— Що ти накоїв?

«Ільїн» відтягнув мерців у кущі, підійшов до машини й просто сказав:

— Дивись.

Він підняв з землі виданий полковником Ваніним «Стечкін», звів над головою й натиснув на спусковий гачок. Клацнув метал, але пострілу не сталося.

— Гадаєш, осічка? — пересмикнув затвор, викинувши зі ствола набій, що не спрацював, і знову безрезультатно клацнув пістолетом. — Бачиш, вони всі такі; ці патрони не стріляють, вони деактивовані. А їхні, — він звів булкінську «Гюрзу» й гулко бахнув навмання в тайгу, — в цілковитому порядку. Як думаєш, чому такий парадокс: наші не спрацьовують, а їхні — прекрасно стріляють?

Жінка замовкла й ошелешено дивилася на нього: очевидно, почала розуміти ситуацію.

— А все просто, — спокійно і від того переконливо продовжив «Ільїн». — Нас далі цього лісу ніхто везти на збирався. Я відчув, що щось не так, попросився в туалет, там перевірив «Стечкіна». Як я і думав — не стріляє. Дивлюся — а всі мої набої розбирали. Якби раптом я помилився й пістолет таки вистрілив, довелося би сказати, що випадково натиснув на гачок. Та дякувати долі, вони не знали, що мій ПСМ завжди при мені. Іменний: «Капітану... м-м-м-м-м... Ільїну від Ю.В.Антропова», — процитував він.

Якби він кричав чи заспокоював, її істерика тільки підсилилася б. Але він обрав вірний хід: переключив хід думок, одночасно давши їй зрозуміти, що на істерики уваги не звертатиме. Чемпіонка мала сильний характер, і схильності до нервових нападів за нею не водилося. Звісно, жінка пережила потрясіння: не кожного дня при ній людям голови прострілюють. Не виключено, що раніше взагалі смерті не бачила. Він свідомо протиставив: «наші» патрони та «їхні», вони можуть стріляти, ми — ні, щоб вона усвідомила: ми мусили вбити їх, бо вони збиралися розправитись з нами.