— Що за маячня? — повторив він уже сердито, бо трубка мертво мовчала.
У двері різко постукали, не очікуючи дозволу, до спальні стрімко зайшов офіцер охорони у званні капітана, побачив, що телевізор працює, і сказав:
— А, ви вже бачили. Тим легше. Мене прислав полковник Ванін. Вам, ваша високоповажносте, треба забиратися звідси, себто з об’єкту, й що швидше, то краще.
— З якого це дива? — сторопів той, кого назвали високоповажністю.
— Бо у вас в запасі вкрай мало часу, не знаю, чи взагалі є. Якщо вони вбили його, — охоронець кивнув на екран, — і показали це на весь світ, то неодмінно негайно прийдуть і до вас. Ви ж самі це прекрасно розумієте й на їхньому місці зробили би точнісінько так, як вони.
Немолодому голому чоловікові, що стояв з глухонімою трубкою в руці, це було не тільки зрозуміло — очевидно.
— І що мені тепер робити? — спитав він чи то в офіцера, чи то в самого себе.
— Негайно залишити місце, де вам може загрожувати небезпека, усе решта — потім, — упевнено заявив охоронець і підгонив. — Вдягайтеся, ваша високоповажносте, якомога швидше, і ви, пані Муратова, теж: я виведу вас з території. Я почекаю за дверима, але нагадую: баритися не варто! Мобільними раджу не користуватися і взагалі їх вимкнути. З собою візьміть лише найнеобхідніше.
— А ви поки викличте до мене відповідального офіцера з валізкою.
Валізка була не проста, ядерна.
Взагалі-то валізка є портативним абонентським терміналом автоматизованої системи управління стратегічними ядерними силами. І вона не одна, їх три: у президента, у міністра оборони й у начальника Генерального штаба. І систему буде запущено тільки в тому разі, якщо команда надійде хоча би від двох валізок. Звісно, така річ знаходиться у розпорядженні безпосередньо уповноваженого державного діяча, але не може ж він повсякчас: під час офіційних та робочих візитів, на прийняттях, на офіційних обідах, на самітах, на полюваннях, у ліжку з жінкою, на посиденьках з найближчими споборниками й молодими споборницями в лазні — завжди, не знімаючи кайданки з руки, тягати за собою чималу валізку. Тож щоби носити її за посадовцем, а виглядає вона як звичайний кейс-дипломат, існують спеціальні офіцери, вдягнені чомусь у форму Військово-морських сил.
— Милий, що сталося? — подала з ліжка голос колишня чемпіонка.
— Не базікай, а швидко вдягайся, — наказав він й заходився натягувати труси. Мозок працював чітко: треба забрати документи, гроші, зброю. По змозі — їжу хоча б на один день.
За кілька хвилин вже одягнена пара вийшла з шикарного номера в коридор.
— Де офіцер з валізкою? — полетіло адресоване капітанові запитання.
— Ніде не можуть знайти, — відрапортував той.
— Хто сьогодні носить термінал?
— Капітан-лейтенант Колдобін.
— Колдобін, кажете? Дасть Бог, прийде день — я цю суку особисто розстріляю. Неллі, ходімо!
— Не туди, — зупинив парочку, що сіпнулася було до центрального входу, офіцер і повів їх на службовий, звідти — на господарський двір. Він так поспішав, що розгублена Неллі ледь встигала за ним. Господарський двір знаходився на віддалі від урядової резиденції, в закутку — щоб не впадати в око високому начальству. Там уже напоготові стояв непоказний мікроавтобус УАЗ, котрим користувалися виключно в тих випадках, коли мешканцям дачі для обраних кортіло поїхати на полювання, та й то — возили на ньому переважно молодший обслуговуючий персонал. Біля старенького всюдихода нервово курили полковник Ванін, комендант режимного об’єкта, яким, по суті, й була державна дача, та начальник особистої охорони «його високоповажності» полковник Ранцев, котрий повідомив:
— З вами поїдуть капітан Булкін та майор Кочетов, — і показав очима на двох спортивних молодиків у цивільному з колючими поглядами. — А ми спробуємо затримати непроханих гостей.
У владця була відмінна зорова пам’ять, і він готовий був заприсягтися, що цих двох серед своїх охоронців ніколи не бачив і сьогодні зустрів уперше. Щоправда, вони могли виявитися з місцевих, що знають тутешні краї. Помітивши уважний прищур охоронюваної особи, Ванін додав невесело:
— Уже виїхали, вантажівка й аж два автобуси, в одному — взвод спецпідрозділу «Ураган», мені тут моїми каналами повідомили.
Це було дуже серйозно. «Ураган» — відбірні вовкодави, спеціально навчені боротися з терористами, котрих вони в полон не беруть.
— Дайте мені зброю, — наказав той, кого зараз намагалася врятувати охорона. Не даремно кажуть, що в певних професіях колишніх не буває, — у нього одразу чітко запрацював мозок та включилися навички бувалого оперативника. — Скільки їм їхати сюди з Верхоярська?
Читать дальше