Сергій Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

– А чи не випити нам горілки? – запитав я друзів.

– Я тільки за! – схвально відгукнувся на таку мою пропозицію Микита Нечипайло.

– І я того же мнєнія, – російською відповів Принцип.

Ми зробили замовлення й прямували далі у руслі наших роздумів, сподівань, надій та хвилювань про Україну.

– Як думаєте, хлопці, що далі? – запитав Нечипайло.

– Маленьке затишшя і знову війна, – сказав я.

– А може, нарешті, павук потрапить до власної павутини? – Принцип наливав горілку, яку приніс офіціант.

– Він і так вже там. Проблема лишень в тому, що у тій павутині він все ще хазяїн, – сказав Нечипайло.

– Думаю, що ненадовго. Нам дають кредит. 40 мільярдів за чотири роки. Якби нас злили, ніхто б і копійки не кинув. Це сигнал для всіх – для України, дрімотної Європи і, звісно ж, для Кремля. США демонструє свою рішучість дотично до нас. Не забувай, що той клятий меморандум у Будапешті підписувала не тільки Росія, – я казав те, що думав.

– Ти так вважаєш? – в голосі Принципа лунав скепсис. – Чому ж тоді ні Лондон, ні Вашингтон одразу не виконали своїх зобов’язань? Чому вони проковтнули кримську авантюру Москви?! І чи дадуть нам кошти – це ще велике питання для усіх нас. Думаю, скоро все хрясне.

– Не гарячкуй, Іване! – сказав йому Нечипайло. – Євген має рацію.

– Виходить, що усі розумні, а тільки я один бовдур, – Принцип з люті вдарив по столу, налив собі чарку, не пропонуючи нам, швидко випив її і встав: – Сходжу до туалету.

Ми провели його своїми поглядами. Нечипайло зітхнув.

– Не звертай уваги, Женька. Перенапруга. Іван втомився. Знаєш, коли тільки-но все почалося і ще був той фанатик-монархіст у Слов’янську, а ми перебували у Донецьку, я бачив, з якою люттю воює наш капітан Принцип. Він сам йшов на завдання, сидів ночами в засідках, різав і стріляв терористів. Він відслідковував їхні рухи, викривав канали й кротів, нищив мільйони доларів, залягав на кордоні й відстрілював ворогів, наче скажених собак. Занадто близько він сприйняв цю війну, аби сьогодні давати задню. Іван буде завжди йти до кінця. Він не боїться смерті, тортур, знущань. Йому плювати на шантаж та підкуп. Він пожертвує родиною, дітьми, власним щастям, аби тільки виконати завдання. В якісь мірі він теж фанатик, несамовитий, завзятий професіонал своєї справи.

– Може організуємо йому якесь дівча на сьогодні? – запропонував я.

– Чи може двох? – посміхнувся Нечипайло.

– Та можемо й трьох, аби він їх тільки здолав.

– Повір, такий здолає цілий гарем, – запевнив мене Микита, і ми випили з ним за нашого друга.

І тут ми побачили Івана. Блідий, він біг до нашого столу.

– Швидко, хлопці! За мною! – вигукнув він.

– Що сталося? – в один голос запитали ми.

– Не знаю. Дзвонила Марина. Вона вила, наче поранена вовчиця. Я ніколи ще не чув, аби так вила жінка. Біда, хлопці. Біда.

«Андрій!» – одразу здогадався я.

Марина була дружиною нашого Андрія Хворостенка. І якщо вона телефонувала Принципу та вила, наче поранена вовчиця, як сказав Іван, значить, сталася біда. В таких ситуаціях ти ще сподіваєшся на якийсь шанс, бажаєш вірити в краще, серце хоче угледіти помилку, забути про війну та смерть, але розум, цей твій клятий і такий впертий товариш, повертає тебе до реальності, яка тхне прозовою жорстокістю буття, без хепі-ендів, майбутнього й живої, бурхливої енергії, що ще вчора лунала світом своїм гучним, чоловічим басом.

Таксі несло нас Великою Житомирською аж до самого Майдану, де звертало ліворуч, а потім вверх по Грушевського. Ми їхали на Харківський масив, де в двокімнатній квартирі вила жінка нашого друга. Ми їхали у невідомість, аби допомогти, не зважаючи на те, якої саме допомоги вона потребувала.

Розрахувавшись із таксистом, я вискочив слідом за Нечипайлом та Принципом, які вже бігли сходами нагору. Ми зупинилися на п’ятому поверсі біля броньованих дверей помешкання Хворостенка. Іван почав тиснути дзвінок, але ніхто не відчиняв. Тоді ми вирішили просто ламати двері. З трьох ударів та наших спільних зусиль дверна рама почала скособочуватись і під натиском наших тіл, врешті решт, двері впали. Коли ж ми увірвалися в помешкання Андрія та Марини і кулею пролетіли невеличкий коридор, то завмерли в дверях вітальні. Ми з хлопцями бачили-перебачили, проте навіть наша хвора уява не могла спрогнозувати такої трагедії.

Марина сиділа на підлозі. Вона вже не вила, а просто хитала головою зліва-направо. Поруч стояла їхня з Андрієм єдина дочка Тетянка, яка в цьому році пішла в перший клас. Біля Марини ми побачили сумку-холодильник, таку, що береш в далеку дорогу, ставиш її в авто і вона працює від прикурювача. Іван підійшов до Марини.