Сергій Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

– Може якась допомога потрібна?

– Ага! Допоможи мені в мить стати олігархом і закидати мою законну усіма багатствами світу.

– З цим досить складно, бо ти не вмієш красти. Не пристосований ти до схем, лизання срак та мовчання, коли тебе принижують. Ось така проблема, капітане Нечипайло.

І ми знову засміялися, чим привернули до себе увагу інших гостей ресторану.

– Тихше-тихше, лошаки, – сказав Нечипайло, який завжди вирізнявся з-поміж нас більш холодним розумом і вмінням вчасно зупинитись. – Коли на нас починають дивитись люди, це означає, що ми не гідні тієї професії, яку обрали.

Далі Нечипайло розповів нам новини з Москви.

– Здається мені, що у Кремля великі проблеми. Ні, звісно ж, все виглядає, як і раніше – дєржава, родіна, бандерівска хунта, на Берлін й інша муть. Проте починають вимальовуватися перші невтішні для нього тенденції. Хоч би що там базікали «кісєльови» і «лайньюзи», але санкції таки даються взнаки. Не будемо говорити про зомбовану расєйську масу, а краще зупинімось на олігархах. Ось ти думаєш їм подобається щодня втрачати мільйони доларів?

– Звісно, що ні! Але чому вони мовчать? – злість Принципа була породженням його ідеалізму та вродженим почуттям справедливості.

– Бо бояться свого господаря дужче, ніж санкцій Заходу. Все просто: саме він дозволяє їм красти, не буде його – прийде невідомість, а можливо, бунт, котрий, як казав граф Вітте, «єсть бєсмислєнний і бєспощадний». Ось така справа. І поки наші любі друзі з Вашингтона не почнуть з ними активного діалогу на предмет правонаступника, поки вони не запропонують адекватну кандидатуру, що буде влаштовувати усіх, нічого не трапиться.

– Тобто, ти вважаєш, що вірогідність палацового перевороту низька? – не зупинявся Принцип.

– Я б навіть сказав, що вона просто жалюгідна.

– Микита правий, Іване. Поки Білий дім не втрутиться у справу наступника, а ЦРУ не почне дестабілізацію внутрішньої соціально-політичної ситуації в Росії, той кегебіст буде й надалі вбивати, брехати, лякати і вважати себе найвеличнішим правителям планети Земля.

– Така собі суміш Миколи Першого й товариша Сталіна. Він уявив себе величним і прагне до повтору Ялти-45, де гратиме першу скрипку, – додав Нечипайло.

Ми замовкли, кожен думаючи про своє. Тишу порушив Принцип:

– Цікаво, як там зараз Андрюха. Нічого не чули? Жодних новин?

Я подивився на Нечипайла, він на мене і у відповідь другові ми лишень хитнули головами, що означало – ми не знаємо.

– Зрозуміло. Куди його направили? Що, взагалі, то за операція, що навіть нам нічого не сказав?

– Не знаю, – відповів йому Нечипайло. – Нічого не знаю. Я намагався з’ясувати, але усі мовчать. Якщо мовчать, значить справді серйозно.

– Андрія завжди відправляли виключно на важливі завдання. Він же другий Штірліц, і одночасно Скорцені з Судоплатовим в одному флаконі. Майстер театру та ас ліквідації, – сказав Принцип.

– Наш майор Вихор, – мовив я.

Майор Андрій Миколайович Хворостенко належав до тієї категорії людей, яких прийнято називати філантропами розвідки. Мав видатні математичні здібності і з дитинства вигравав усі шкільні олімпіади з математики та фізики; по закінченні школи перед ними відкривалися двері кращих вишів України та закордоння. Якби він слідував настановам батьків, сьогодні б уже був мільйонером з нерухомістю у Малібу та Беверлі-Хіллз. Але лиха вдача кликала Андрія в інші степи, сповненні таємниць та небезпеки, несправедливостей та аромату великої гри, яку вели спецслужби нашого світу. І тому він прямував до Білогородки, нічого не сказавши батькам, а керуючись виключно голосом серця.

З роками Андрій Хворостенко став живою легендою українських спецслужб. Вперше я познайомився з ним під час конфлікту з «Кольчугами». Але увесь його талант розкрився, коли сомалійські пірати захопили «Фаїну». Проте ми не знали, що у Сомалі то були лишень перші паростки того розвідницького таланту, бо й уявити собі не могли, що Росія почне війну з Україною. Хворостенко став незамінним стержнем нашої контррозвідки у перші місяці конфлікту. В те літо Київ, як і увесь Донбас, кишів агентами Кремля. Що ж стосується Криму, то Хворостенко бачив, як здавали півострів, а наші хлопці з «Альфи» чекали тільки наказу, аби розстріляти усіх тих покидьків, аби врешті-решт покласти край їхнім хворим задумам та встановити історичну справедливість.

Такого наказу вони не отримали, а далі сталося те, що сталося. Держава втратила Крим, бо той, хто хоче миру, завжди отримує війну.