Євген Є - Мільйон на рулетці

Але не засмучуйтесь, тому що навіть власники казино отримують не всі гроші, які вони виграють у вас. Їх обкрадає все той же персонал, тобто ті, кому не дістаються чайові, тому арифметика тут така: якщо ви приносите в казино триста доларів, сто роздаєте як чайові і програєте двісті, то з цих двохсот власник казино одержує тільки сто п’ятдесят — сто шістдесят доларів.

Що стосується нас: мене, Мишка і Яни, то, попрощавшись із заспаною провідницею, ми вийшли під скляний купол одного з вокзалів Великої Північної Столиці, відмовились від послуг таксистів і неспішно рушили сірою, мокрою від дрібного дощу вулицею. Ми шли навмання, щоб хоч якось скоротити час.

Ми не могли передбачити, пощастить нам сьогодні чи ні, тому вирішили поки не селитися в готелі.

Ми сходили в кіно, пообідали пиріжками в кафе з величезними самоварами, провели кілька годин у магазинах, зводили Яну до знаменитих, схожих на заводські відстійники Бегемотівських Ставків і посиділи під парасолькою вуличного кафе, зігріваючи себе кавою та гарячим шоколадом.

І ось, нарешті, настав вечір, і ми пішли до узбіччя, щоб підняти руку та зупинити таксі:

— У «Дронт».

— Угу, — буркнув таксист.

Ми розрахувались із ним і підійшли до неонового птаха, що бігав по стіні з вивіскою «Дронт».

— Здрастуйте.

— Привіт, брате, — сказав Мишко чорношкірому швейцарові.

Казино скидалося на скриньку відполірованого бамбука, оздоблену африканським шовком, перами і слоновою кісткою.

Нубійські швейцари, нубійські офіціанти, нубійські дівчатка в намисті і з мільйоном кісок і вузликів у смолистому волоссі. Оце й усе. На цьому екзотика закінчувалася: круп’є та охоронці були білими.

Ми поміняли фішки в очеретяній хатині, здали плащі в гардероб, прикрашений пластмасовими черепами і шкурами зебр.

— Пацани не змогли розрахуватися? — запитав Мишко, киваючи на черепи.

Але африканець, який володів кількома фразами: «Добрий вечір», «Спасибі», «Добре» і «Приходьте ще» — тільки безглуздо посміхнувся у відповідь.

Нам подали коньяк, а Яні — кокос, наповнений лікером і соком червоних апельсинів.

Ми зробили по ковтку і почали грати.

Колись Північна Столиця славилася військовими парадами, гробницею зведеного в ранг фараона пролетарського лідера, музеями і театрами. Нині ж вона перетворилася на величезний бізнес-центр, тому майже всі відвідувачі казино були представниками середнього класу — менеджери, секретарки, начальники відділів, маклери і брокери. А тому наші трохи пом’яті, але пошиті за останньою модою піджаки і приспущені краватки не виділяли нас із загальної веселої і гучної юрби гравців.

Хіба що Яна в чорненькій сукенці, що звабливо обтягувала її стан… Але вона могла бути Мишковою дівчиною, яку, молоду і недосвідчену, він вирішив здивувати своєю щедрістю.

А Мишко був щедрий, він отримав тридцять п’ять тисяч для того, щоб програти.

Охорона казино знала, що ми приїхали разом, і могла здогадуватися, що ми приїхали грати на одну кишеню, а тому Мишко мав програвати, щоб мої виграші здавалися справжньою випадковістю.

А вигравати тут було зовсім неважко. У переповненому залі на тридцять столів багато відвідувачів робили ставки на таку ж суму, як і я. Тут були в обігу величезні гроші. Та що говорити, якщо за один кін за всіма столами програвалося біля ста тисяч. Тому, як тільки Мишко програв свої тридцять п’ять тисяч, а Яна доїла бананово-карамельну піну зі свого келиха, замовленого після кокосу, я сказав: «Усе, йдемо».

Кинув круп’є фішку на п’ятсот євро і підвівся з табурета.

Ми забрали свої плащі. Мишко з Яною вийшли на вулицю, а я поміняв фішки, залишивши дві, щоб було чим подякувати швейцарові:

— Приходьте до нас ще.

І африканському вождеві, який мерз на вулиці:

— На, зігрієшся.

— Спасибі, — він гукнув таксиста, який стояв неподалік від казино.

— Скільки? — запитав Мишко, відчиняючи дверцята для Яни.

— Двісті шістдесят тисяч, — сказав я.

Ми були в раю, де виграш двохсот шістдесяти тисяч дістався нам досить легко і був настільки незначним для місцевих гравців, що ми могли не турбуватися про власну безпеку.

Недарма кажуть: «Життя гравця повне небезпек, але він єдиний, хто може потрапити в рай ще за життя».

І цей рай не в Едемі на сході, біля джерел Фісона, Хіддепеля і Євфрату, а в казино Монте-Карло, Лас-Вегаса і Північної Столиці. У всякому разі Рай для Гравців.