Євген Є - Мільйон на рулетці

— Щось довідався?

— Нічого, — сказав я. — Але якщо Великий Сергій у місті, вони розшукають його.

— Шкода, — мовив Мишко, який вважав, що найкраще дати ходу звідси цієї ж ночі.

Наступну добу ми пробайдикували. Майже не розмовляли. За іншої ситуації я б знайшов чим розважитись. Зараз же, чекаючи, я просто нудив світом.

Через двадцять дев’ять годин подзвонив Валера.

— Вези його, — сказав він одному з охоронців.

— Поїхали, — звернувся той до мене.

— Тільки разом з Мишком, — відповів я.

— Мені сказали…

— Та пішов ти… Або разом, або присилуй мене.

Моя несподівана упертість трохи вивела охоронця з рівноваги, він завагався і подзвонив Валері, той ніяк не міг второпати, чого я вимагаю, а, зрозумівши, дав згоду:

— Та біс із ними, хоч усією сім’єю.

Я комизився не задля розваги. Просто дивлячись на Мишка, я розумів, що як тільки половина охоронців виїде зі мною, Мишко тут же порішить тих, які залишаться.

— Ми пошкодуємо, але буде пізно, — сказав він мені, сідаючи в машину.

— Передчуття? — запитав я.

— Досвід.

Нас привезли до невеликого офісу, розташованого в одному з викуплених триповерхових будинків у центрі міста. Офіс належав Валері, він зустрів нас у своєму обставленому темними меблями кабінеті.

— Цей? — запитав Валера, кидаючи мені через стіл пачку фотографій.

Я глянув на перші дві і сказав: «Цей».

На кожній із них був зображений Великий Сергій: то виходив він з готелю, то прикурював сигарету, то сідав у машину… А поруч із ним — чорновиді, з азіатським розрізом очей охоронці, явно з клану Ахіміла Хафізова.

— Чому ти не сказав, що він потрібен нам? — запитав Валера.

— Я пояснював.

— Наступного разу роби це більш дохідливо. Добре?

— Гаразд, — сказав я.

— Ну що, — мовив Валера, — ми вистежили його.

У такому маленькому містечку це було нескладно.

— Він працює на Ахіміла у казино «Вершина». І працює, здається, не за своїм бажанням. Хоча вигляд у нього досить таки респектабельний. Охоронці супроводжують його повсюди і вдень, і вночі. Удень він відсипається в готелі, всю ніч проводить у «Вершині». Чим він займається — невідомо. Може, розповіси?

— Він гравець, — сказав я. — Один із кращих у цій країні. І Ахіміл може використовувати його і як шулера, і як гравця. Столами «Вершини» керує комп’ютер, і, напевне, Великий Сергій сидить десь біля нього. Не має значення, яку посаду він обіймає, головне, що Сергій знає систему керування грою, а оскільки його тримають на прив’язі, — мріє про звільнення. Ми можемо бути корисні один одному. Розумієш?

— Авжеж.

— Мені треба зустрітися з ним і дізнатися, чи погодиться він допомогти нам і якої компенсації вимагатиме.

— Якщо він погодиться, — уточнив Валера.

— Ясна річ, — кивнув я.

— Його охороняють. І підлеглим Ахіміла зовсім не обов’язково знати, що ми цікавимося їхніми людьми, — розмірковував уголос Валера, який вважав, що зустрітися з Великим Сергієм не так легко.

Але він усе ж таки організував нам зустріч.

Охоронці супроводжували Великого Сергія повсюди. Вони возили його в казино, привозили назад у готель, жили в номері напроти. Один із них постійно чергував біля дверей Великого Сергія, щоб той не міг утекти.

Але, від возячи його в казино, хлопці Ахіміла залишали номери без охорони, і цим скористався Валера. Того ж вечора один із його підлеглих пробрався в номер і сховав під подушкою Великого Сергія мобільний телефон, приклавши до нього записку з телефонним номером і складеною під мою диктовку запискою:

«Стаc III., казино „Північ“, „Альбіон“, „Незгасні Вогні“».

У «Півночі» ми познайомилися, у «Альбіоні» зробили свою найбільшу гру, а в «Незгасних Вогнях» грали останнього разу. Я сподівався, що Великий Сергій згадає мене. Він зателефонував наступного ранку.

Я ще лежав у ліжку, коли до мене ввійшов один із охоронців і тицьнув мені слухавку:

— Тебе.

— Стас, — сказав я, беручи телефонну трубку і даючи зрозуміти охоронцеві, що він може вийти.

— Здрастуй, — сказав Великий Сергій, упізнавши мене. І одразу замовк. Тому я розпочав розмову сам:

— Подейкують, ти працюєш з Ахімілом Хафізовим?

— Вимушений, — сказав Великий Сергій.

— Неприємності?

— Саме через них.

Мої припущення виявилися правильними — Великий Сергій працював на Ахіміла зовсім не з власної волі.

— У мене така сама ситуація, — сказав я, — тільки із Савою.