Ростистав Самбук - Бронзовий чорт

– Ми виконали завдання, і командування винесло нам подяку. Але літак пошкоджений, не лишається нічого іншого, як пробиватися через лінію фронту. Завдання серйозне й небезпечне. Продовольства обмаль, рюкзак з ним нестимемо по черзі. – Подумав трохи й простягнув руку до другого пілота.

– Віддайте мені автомат, Вальтере.

– Для чого, гауптмане? Ви ж знаєте, я стріляю значно раще за всіх вас.

Командир подумав трохи, лише секунду чи дві, й вирішив:

– Нехай буде по-вашому. Але попереджаю: наш успіх у потаємності. Стріляти тільки в крайньому разі, голосно не розмовляти, інтервал до п'яти метрів. Запитання є?

– Літак запалимо? – нараз вирвалося в Курта. – Щоб наш «Арадо» не дістався росіянам.

– Дурень! – обірвав його другий пілот. – Гадаєш, вони ще не шукають нас? А ти хочеш полегшити їм пошуки…

– Рушили! – наказав гауптман, і вони пішли від темного і якогось похмурого й самотнього «Арадо» в бік лісу, який починався за півкілометра.

Відразу розтягнулися вервечкою – попереду штурман з гауптманом, позаду обер-лейтенант – тримав автомат напоготові, наче охороняв усіх.

Справжній ліс почався одразу, без дрібнолісся, певно, кущі й підлісок вирубали не так давно, коли неподалік був польовий німецький аеродром. Саме тут колись служив гауптман Вайс, нинішній командир «Арадо», – він знав навколишні ліси й впевнено вів групу.

Спочатку йшли рідколіссям, та поступово ліс густішав, аоді доводилося продиратися крізь хащі, переходити поодинокі ручаї. Ліс шумів, і Куртові іноді робилося лячно, іколи ще не блукав такими хащами, ліси під Кенігсбергом, де він народився, скоріше нагадували парки, й він гадав, що вони всюди такі – світлі й проріджені, з акуратними просіками. А тут віти шмагали по обличчю і кущі іноді утворювали такі зарості, крізь які важко було пробитися, – командир якось інтуїтивно обходив їх.

Але Курт не втрачав гарного настрою, ішов, муркочучи яід ніс якийсь мотивчик і цим відганяючи ляк, що охоплював його від раптового сичевого пугукання чи тріску зламаної гілки.

Мюллер трохи відстав і порівнявся з обер-лейтенантом Вальтером Вульфом. Другий пілот був для нього уособленням справжнього мужчини. По-перше, рік воював на Східному фронті, збив кілька російських літаків і тільки після поранення та лікування в госпіталі потрапив до їхнього екіпажу. По-друге, міг випити, мабуть, цілу бочку шнапсу, принаймні сам хвалився цим, і дівчата липли до нього. Тому, побачивши, що обер-лейтенант крокує поруч, Курт мимоволі підтягнувся й мовив:

– Я дуже радий, гер обер-лейтенант, що ми виконали завдання і одержали подяку.

Вульф, певно, не дуже поділяв його оптимізм, бо нічого не відповів, пробуркотівши тільки щось невиразне.

– Шкода літака, – вів далі Курт.

– Помовч, – порадив нарешті обер-лейтенант, – жалій краще себе, бо невідомо, чи виберемося звідси.

– Але ж ми озброєні й можемо робити щодоби не менше тридцяти кілометрів.

– Єдина надія, що в росіян тут нема собак, – одповів Вульф похмуро. – Пустили б по наших слідах вівчарок, ото побачив би…

– Поки вони знайдуть «Арадо», ми будемо далеко.

– Ну-ну… – зневажливо кинув обер-лейтенант. – Тобі море по коліно, а мене збивали під Смоленськом, і вже блукав лісами. Слава богу, там лінія фронту була поруч…

– Невже вас збивали? – в словах Курта прозвучало щире здивування. – Вас?

Обер-лейтенант нічого не відповів, тільки засопів сердито й плечем розсунув кущі. Він-то знав, що через день-два або навіть раніше від юнацької бадьорості та оптимізму Курта не лишиться й сліду, розрюмсається, скавучатиме, скиглитиме – ну й біс з ним та всіма іншими, зрештою, він побачить, як складатимуться обставини, – звичайно, разом пробиватися краще, але в разі чого можна відокремитися, йому своя шкура дорожча, – та й заради чого мусить підставляти голову хоча б через цього сопливого нестелепу?

Гауптман, як і напочатку, йшов попереду, час від часу звіряючись з компасом. Думав: добре, минула вже майже година, вони відійшли від пошкодженого «Арадо» кілометрів на чотири, а далі, наскільки він пам'ятає, починаються мочарі й рідкі болота. Вони мусять пройти трохи мочарами, аби не лишити слідів, звичайно, про всяк випадок, бо навряд чи в росіян тут є собаки. За нинішніми поняттями – глибокий тил, і для чого тут тримати пошукові групи з собаками?

Вони дійшли до досить широкого, але мілкого струмка, і гауптман зупинився. Наказав:

– Кілометр пройдемо за течією.