Ростистав Самбук - Бронзовий чорт

Хто-хто, а Муха й мірошник їх знають…

Скруха допікала Юркові вже два дні: з того часу, як дізнався, що Харитон з помічником – німецькі агенти. Псував настрій йому й сам Харитон – лобань з сорокатим обличчям і маленькими хитрими очицями.

Юркові чомусь весь час здавалося, що Харитон стежить за ним, принаймні кілька разів ловив на собі його вивчаючий погляд і від цього погляду ставало ніяково й тривожно, як дитині, що прошпетилася.

Ось і зараз Харитоп підійшов до нього, зупинився, розставивши ноги в міцних чоботах, подивився пильно й запитав:

– Ну, що думаєш?

Юрко думав, що йому глибоко огидний цей перевертень з погонами радянського офіцера й навіть орденами на грудях, але тільки знизав невизначено плечима: мовляв, чого йому думати, коли існує начальство, – він людина мала і йому'взагалі не належить думати…

Мабуть, Харитонові сподобалася саме ця Юркова невизначеність, бо мовив, підморгнувши:

– Тепер, хлопче, вже скоро… Хочеш туди? – помахав рукою на сиглу, за якою сідало сонце.

– Куди саме?

– На кудишню гору… – голосно й нахабно засміявся Харитон, дуже задоволений своїм жартом. – Ти, хлопче, мені подобаєшся, і, може, я тебе заберу.

Цього тільки йому бракувало – потрапити на німецьку службу, подумав Юрко з відразою, але нараз усвідомив, що вже, власне, служить, – хоче цього чи ні, а вже допомагає гітлерівським агентам 3 робить це цілком свідомо. Адже знає, хто такі Харитон з Михайлом – шпигуни й диверсанти, а зараз вони, мабуть, шукають майданчик для посадки ліїака, точніше, вже знайшли, бо он як усміхаються.

Підійшли Муха з Михайлом, і Харитон наказав:

– Ви, пане сотнику, повертайтеся з Михайлом до схрону, а я з хлопцем підскочу до села.

– Це для чого ж? – не збагнув Михайло. – Мірошник удень поїхав до міста й повернеться завтра.

Муха зневажливо поплескав його по плечі.

– Я б на твоєму місці був догадливішим…

– Мірошничиха? – чомусь аж зрадів Михайло. – Ти про неї? Про Зіну?

– Коли пана Семенюка нема…

– Можна й побавитися… – додав радист. – Шкода, я б також не відмовився.

– Годі, – обірвав Харитон суворо. – У мене в Квасові справи.

Але ніхто йому не повірив, навіть Юрко, проте до хлопця ніхто й не звертався, буцім він був порожнім місцем, хлопчиськом, з котрим не слід рахуватися. Отже, із злістю подумав Юрко, до чого він докотився: попихач, який прикриватиме брудні справи клятого диверсанта. Але нічого не сказав і поплентався за Харитоном, як побитий собака.

Село облягалося рано, надто тепер, коли гас привозили рідко, а від сліпаків люди вже відвикли: Квасів світився поодинокими вогниками, і Харитон, постоявши трохи на узліссі, посунув до села через леваду. Він ішов тихо і обережно, вибираючи низини, де лежали смуги вечірнього туману, але не дуже крився, та й зрештою мав справні документи, а чого й від кого критися старшому лейтенантові Червоної Армії?

У Семенюка гас був і вікна світилися.

Харитон постукав вимогливо й голосно, і Зіна відчинила йому, не вагаючись. Можливо, чекала на когось іншого, однак зовсім не збентежилась, побачивши нечеканого гостя, і з готовністю пропустила його до хати.

Юрко ступив за Харитоном, але той загородив дорогу.

– Ти, хлопче, – наказав, – заночуй у клуні, там тепло й сіном пахне, а я тебе підніму, коли треба.

Клямка за ним клацнула визивно, та й що робити, цей Харитон був, починаючи зі спадистого лоба, сорокатого обличчя і кінчаючи чобітьми сорок четвертого розміру, якимсь уособленням нахабства й самовпевненості, смердючим ведмедем, який суне лісом, не вибираючи дороги.

Юрко подався до клуні, проте не зайшов усередину, всівся на кругляках, що лежали біля дверей, притулившись спиною до одвірка. Сидів і дивився на зоряне небо без жодної хмаринки. Чумацький Шлях блищав сріблом, і якась зірка мерхтіла й, здавалося, рухалась. Отак і земля наша мерехтить комусь, подумав Юрко і одразу згадав Катрусю: точніше, думав про неї завжди, але тепер уявив, як вона сіла на кругляки поруч, помацав навіть рукою – боже мій, що б він віддав, аби дівчина справді опинилася тут!..

Помацав знову – й рука торкнулася холодної сталі шмайсера. Юрко з відразою відштовхнув зброю, підвівся і пішов з подвір'я.

У хатах навколо сліпо темніли вікна, спочатку Юркові здавалося, що з них на нього дивляться і стежать за кожним кроком, проте згодом це відчуття притупилося – він прошкував серединою вулиці зовсім відкрито, бо знав, куди йде й для чого.

Тільки спершу, коли щойно вийшов із Семенюкового подвір'я, не складав собі звіту в цьому, але рішення прийшло відразу, правда, може, він обманював сам себе й вирішив усе давно, просто вагався і збирав силу волі для останнього кроку, але нарешті зробив його й тепер ішов, важко ступаючи по піску роз'їждженої вулиці.