Ростистав Самбук - Бронзовий чорт

Юрко вже наївся, проте від ковбаси не зміг відмовитися, поклав шмат і посміхнувся господині, але та, либонь, не помітила його посмішки, бо зайнялася вже сотником.

Муха сидів, відкинувшись на тверду спинку грубого стільця, очі в нього блищали, і всім виглядом своїм він наче виказував умиротворення і задоволення життям. Що значить нарешті напитися і наїстися, подумав Юрко, одразу забуваються всі неприємності.

Господар, наливши по останній чарці, нарешті почав розмову:

– Я вже казав: ми чекали на вас учора, точніше – люди, яких закинули звідти. їм нетерпеливиться…

Сотник невдоволено відсунув чарку, скосувавши на господиню, і зауважив:

– То справа, прошу я вас, делікатна, і…

– Киньте, – обірвав його Семенюк, – перед Зіною не можна критися, Зіна в курсі всіх наших справ, через неї триматимете зв'язок зі мною.

– Ну, якщо так… – обличчя Мухи розпливлося в посмішці: знову взяв чарку й вихилив одним духом. – То ми уважно слухаємо шановного пана.

– Отже, – мовив той ще раз, – двох чоловіків закинули до нас, точніше, трьох, та один пошкодив ногу й відсиджується десь, чи, може, взяли його, – зрештою, лишилися двоє з рацією, вони чекають на вас, бо мають якесь завдання. Мені вони не казали яке, – додав трохи ображено, – проте це їхня справа, і я розумію, чим менше ми знаємо, тим краще.

– Де вони?

– У схроні.

– Так, я чув про схрон у квасівському лісі, – ствердив Муха. – Там може вміститися ціла чота.

– Тепер у схроні зовсім безпечно, – радісно мовив Семенюк. – Є консерви й борошно… Ми підкинули їм свіжини – те, що змогли, звичайно, бо, прошу вас, живемо ми з Зіною бідно.

– Видно… – іронічно оглянув кімнату й стіл сотник. – Не прибіднюйтесь, пане Петре, принаймні переді мною.

– Чого мені прибіднюватись? Хлопці грошей дали, я й купив…

– Гроші і в нас знайдуться.

Господар одразу пожвавішав і глипнув очима на дружину. Але та не зреагувала на це повідомлення, сиділа, і вся поза її виявляла умиротворення, наче не було ніякого діла до чоловічих справ із схронами, зброєю і рацією. Підвелася важкувато, не так, як раніше, й почала збирати брудний посуд.

– Завтра я відведу вас до схрону, – пообіцяв Семенюк, – а сьогодні відпочивайте.

– Ні, – заперечив Муха, – навідпочивалися, цілий день спали й підемо зараз.

– Зараз?. – щиро здивувався Семенюк. – Ллє ж до схрону не менше десяти верст! І лісом…

– Мусиш знайти дорогу із зав'язаними очима, – заперечив Муха. – А нам тут розсиджуватися ніколи. Цілий завтрашній день у Квасові…

– У мене, прошу я вас, тайник, – зробив ще одну спробу спекатися нічної подорожі Семенюк, – тайник під спіжарнею, там тепло й затишно, й борше село все згорить, ніж вас там злапають.

Але Муха забаскалився.

– Підемо сьогодні, ви самі не можете, най господиня проведе.

Згадка про господиню, та ще й в такому підтексті, одразу переконала Семенюка, бо мовив зітхнувши:

– Ну й настира ви, друже сотнику. Най буде по-вашому. – Він підвівся напрочуд легко, буцім і не випив кілька чарок перваку, одягнув на нічну сорочку ватник, перевзувся, притупнув важким, з підковками чоботом по фарбованій підлозі й запропонував: – Ходімо, панове, бо шлях наш не такий уже й близький, принаймні темний і звивистий. – Коротко реготнув і закінчив каламбуром: – Най його ніляк трафить, цей шлях, та ми обрали його свідомо й не мусимо збочувати.

Ніч видалася світла й зоряна, але місяць ще не зійшов над лісом, і вони скористалися з цього, щоб проминути городи й скошені лани. Солодко пахло якимись квітами, Юрко жадібно вдихав цей запах, на серці було трохи тривожно, як буває завжди, коли не знаєш, що з тобою станеться через годину чи дві.

На узліссі постояли трохи, віддихуючись, і пішли далі вервечкою: попереду Семенюк, за ним Юрко, позаду Муха. Йшли не криючись: хто полізе до лісу вночі?

Спочатку в лісі було сухо і йти було навіть приємно, потім перетнули глибокий байрак з ручаєм на дні, за байраком під ногами стало чвакати, але видряпались на горбок і знову пішли сухим лісом поміж соснами.

Юрко трохи втомився, але, дивлячись, як крокує літній вже, опецькуватий мірошник, соромився навіть самому собі признатися в цьому.

Десь серед ночі – Юрко не мав годинника, але гадав: близько третьої години – Семенюк, перетнувши невеличку галявину, дав знак зупинитися.

– Скоро вже, – прошепотів, – тихше будьте, бо можуть і підстрелити. Чекайте на мене тут.

Далі Семенюк пішов сам., насвистуючи якусь пісеньку. Либонь, цей мотив був умовним сигналом, та ніхто не відгукнувся на нього, і мірошник, діставшись до лише йому відомої берези, старої, товстої, з потрісканою корою, зупинився і погрюкав палицею по стовбуру.