Ростистав Самбук - Бронзовий чорт

– Дозвольте нам поговорити з Гончаренком. Комендант подивився на Бобрьонка трохи здивовано, та біс їх знає, цих «смершистів», може, й справді цей зачучіверений солдат стане їм у нагоді.

– Прошу, – вказав на двері свого кабінету. Він залишив їх на самоті з шофером.

Бобрьонок сам підсунув солдатові стільця, той не чекав цього, відступив на крок, але одразу боком повернувся і сів, насторожено дивлячись на офіцерів. Для чогось стягнув пілотку, бгав її чорними від мастила пальцями – цей жест був такий домашній, що майор засміявся і присунув стільця мало не впритул до шофера, вмостився на ньому верхи, упершись підборіддям у спинку, й запитав:

– Ви взяли на розвилці під Микулинцями двох офіцерів?

Солдат зробив спробу підвестися, та Бобрьонок зупинив його коротким жестом.

– Так… – відповів солдат.

– В якій частині служите?

– Рядовий Гончаренко, шофер окремого автобату.

– Угу, – кивнув Бобрьонок, наче почуте дало йому задоволення. – І ті два офіцери чекали на дорозі?

– Якраз вийшли з лісу. Старший лейтенант махнув рукою, я і загальмував. Хіба не можна?

– Можна, Гончаренко, нема тут криміналу. Вони обидва сіли в кузов?

– Я пропонував старшому до кабіни, але не схотів.

– Де висадили їх у місті?

– В центрі.

– І куди вони пішли?

Гончаренко трохи подумав і сказав твердо:

– Ліворуч. До готелю.

У Бобрьонка засвербіли пучки, що бувало в секунди найбільшого нервового напруження.

– Точно пам'ятаєте?

– Один з них казав, що там живуть.

– Коли казав?

– Ну, висіли вони, через задній борт пострибали, я його відремонтувати не встиг, вчора важкі ящики розвантажували й поламали. А офіцери висіли й стоять. Я до Луцька часто їжджу – питаю: куди потрібно? А старшбй і каже: приїхали, ми тут живемо. Ну й пішли до готелю.

– Зможете їх упізнати?

– Чого ж… Дуже просто. Старшой – чорнявий, а лейтенант, значить, звичайний.

– Не лисий?

– Хто ж його зна… У кашкетах обидва, чорного – того видно, чорнявих, воно, значить, завжди видно, а інших…

Бобрьонок зробив шоферові знак, щоб помовчав. Запитально зиркнув на Толкунова – той кивнув, у такі хвилини вони розуміли один одного без слів. Майор наказав солдатові:

– Почекайте тут. – І слідом за Толкуновим вийшов із кабінету.

Комендант сидів біля друкарки, перебирав папери. Глянув на, Бобрьонка і, одразу, без прохання відклав папку. Бобрьонок подумав: приємно, коли в комендатурі сидить людина тямуща, можливо, цей комендант і службист, як усі вони, а от кебету бог йому дав, і треба скористатися з цього.

– Маєте список військовослужбовців, які живуть у готелі? – запитав.

– Звичайно, всі зареєстровані в нас.

– А можна подивитися?

– Прошу.

Виявилось, що в готелі мешкали лише двоє лейтенантів і троє старших, переважно тут селилися полковники й підполковники, а для цих було зроблено виняток, зокрема, старший лейтенант Сахаров і лейтенант Колісниченко мали відрядження штабу фронту.

– Чи не могли б ви влаштувати перевірку документів у готелі? – попросив Бобрьонок.

– Елементарна справа.

– Нас цікавлять Сахаров і Колісниченко.

– Як, дозвольте, це зрозуміти?

– Треба якось показати їх шоферові. Якщо не ті, покажемо інших.

Комендант замислився.

– Зробимо так, – запропонував, – мій помічник зайде з нарядом до їхньої кімнати. Перевірить документи й попросить вийти до адміністратора. Шофер з вами сидітиме там.

– Ні, – категорично заперечив Бобрьонок, – якщо це люди, на яких ми полюємо, одразу зрозуміють що й до чого, а вони дуже небезпечні при затриманні.

Комендант знизав плечима:

– З вами підуть солдати з автоматами й мій помічник з пістолетом. Чорта затримають.

Що вдієш: навіть комендант міста не уявляє собі, наскільки хитрими й спритними бувають ворожі агенти. Бобрьонок рішуче заперечив:

– З патрулем піду я. Випишіть мені відповідні документи. А капітан Толкунов підстраховуватиме нас,

Комендант скривився.

– Будь ласка, але…

– Якщо це справді диверсанти, – втрутився Толкунов, – вони зроблять з ваших людей відбивну. Або рублену котлету, якщо хочете.

– Ну… ну… – покрутив головою комендант, але видно було, що не повірив. – Звичайно, вам видніше, проте і в моїх людей губа не з лопуцька.

– І все ж я підстраховуватиму вас, – заперечив Толкунов.

Комендант знизав плечима, однак сперечатися не став.

За чверть години комендантський патруль почав перевірку документів у мешканців готелю. Бобрьонок уже знав, що Сахаров з Колісниченком мешкають на другому поверсі в сімнадцятому номері, однак почав перевірку з першого, як і належить патрулеві. За ним слідували два бійці з автоматами, та знали, що стріляти суворо забороняється, ні в якому разі й що б не сталося, – так наказав майор, навіть коли хтось чинитиме збройний опір. Двері кожного номера під час перевірки лишалися відчиненими, й біля них стояв Толкунов, готовий кожної миті втрутитися в події. У шістнадцятій кімнаті мешкали полковник і майор, штабіст та інтендант, Бобрьонок знав їхні прізвища й те, що вони живуть давно, вселилися за тиждень до висадки агентів – отже, швидко й трохи недбало перевіривши документи, погрюкав у сімнадцятий номер.