Ростистав Самбук - Бронзовий чорт

Краєм ока майор весь час бачив Олексюка. Той стояв спиною до старших лейтенантів – раптом високий з сидором попрямував просто до Олексюка, підійшов до нього мало не впритул, здається, навіть штовхнув, але не зупинився і не сказав ані слова, проминув і підійшов до чоловіка, який продавав мило. Вони швидко сторгувалися, старший лейтенант повернувся до товариша – поклали мило в сидір і пішли з базару.

Бобрьонок помітив, як зупинив їх патруль. Однак старші лейтенанти не дуже цікавили його. Точно бачив, що білявий не спілкувався з Олексюком.

Агент стояв тепер у центрі базару, де продавали ношені речі. Поруч нього інвалід на милицях пропонував купити капелюха, звичайного чорного капелюха з вузькими крисами. Одягнув капелюха на стрижену голову, трохи набік, либонь, вважав, що це робить його елегантним, вигукував голосно, торкаючись пучками крисів:

– Кому довоєнного капелюха? Дешево віддам. Кожний мужчина в ньому подебатиметься найвродливішій дівчині! Хто хоче подобатись гарним дівчатам? Налітай!

Але нідто не зважав на заклики інваліда, і, мабуть, не тому, що чоловікам не хотілося подобатися вродливім дівчатам, просто на базарі було дуже мало цих чоловіків – поодинокі військові, старі та інваліди, більшість жінки, мабуть, самі вони хотіли подобатися чоловікам. Однак де їх візьмеш під час війни?

На заклик інваліда на милицях відгукнувся лише однорукий верлань, що продавав жіночу сорочку й мило. Проштовхавшись до товариша, зупинився, вражений до глибини душі, бо вирячився на нього із щирим подивом.

– Брательник у котелку! – вигукнув нараз радісно й здивовано. – Точно, брательник у котелку. Де ти його доп'яв, друже?

Але інвалідові на милицях було не до жартів.

– Відчалюй, – огризнувся сердито, – і не заважай комерції!

– Хіба так торгують? – Верлань забрав у інваліда одну милицю, підніс на ній капелюха над усім базаром, похилитав, як прапором, і справді, до них одразу став пробиватися крізь натовп сивий старий – він довго м'яв криси капелюха, нарешті сторгувались, вони розійшлися з інвалідом, задоволені один одним, а верлань з товаришем попрямували до рядів з їжею, мабуть, щоб зміцнити свої сили для майбутніх торговельних боїв.

Олексюк усе ходив по базару, певно, йому вже набридли штовханина й метушня, кілька разів зиркав запитально на майора, але той лише хитав головою: до десятої години, – а Горохов наказав Олексюкові вештатися по базару саме з восьмої до десятої, – лишалося ще п'ятнадцять хвилин, і все могло статися. Проте не сталося: минула десята година, Бобрьонок глянув на Толкунова, той схвально кивнув, і майор подав знак Олексюкові, що можна йти.

Тепер агент не дуже цікавив Бобрьонка: ним займуться і доставлять до контррозвідки. Він же мав подзвонити Карому.

Полковник одразу взяв трубку, вислухав рапорт Бобрьонка й мовив:

– Так я і знав. Вони не прийдуть. Чверть години тому в лісі поблизу Маневичів вийшла в ефір невідома рація. Негайно повертайтеся.

«Віліс» стояв за рогом, Толкунов уже сидів у ньому – похмурий і незадоволений, напучував Віктора, але той вже звик до капітанових сентенцій, пропускав їх, повз вуха – іронічна посмішка ледь торкалася його вуст.

Почувши новину, Толкунов на хвилину задумався.

– Вони вирішили обійтися без Олексюка, – констатував уже очевидне. – Пересиділи десь у лісі або на селі, тепер зв'язалися з «Цепеліном» – дали знак, що приступають до виконання завдання.

– Знати б, якого?

– Дізнаємось.

– Як?

– Захопимо їх і дізнаємось.

Така впевненість була в тих капітанових словах, що Бобрьонок утримався від ущипливої репліки. То більше, що Толкунов таки мав рацію: колись вони все одно спіймають агентів, не мають права не спіймати – зараз слід блокувати ліси під Маневичами…

Але легко сказати: блокувати ліси. Он їх скільки – з гущавинами, болотами…

У Карого вже сиділо чоловік з десять… Розшукувачі та інші працівники контррозвідки – тепер усі, хто міг, мусили прилучитися до операції по затриманню ворожих агентів.

Полковник супився і кашляв у кулак – щойно мав розмову з Рубцовим, генерал квапив його, правда, пообіцяв прислати з фронтового резерву кілька розшукувачів. Але що важать чотири чи п'ять осіб?

Карий відсунув шторки на карті, показав, звідки вийшла в ефір рація. Місця гиблі, болота, рідкі лісові хутори, тут і сам чорт ногу зламає. Але кілометрів за чотири-п'ять від орієнтовного місцезнаходження радиста тягнулася пожвавлена дорога, розбита технікою, проте досить пристойна, й виходила вона на шосе, що вело до Луцька.