Ростистав Самбук - Бронзовий чорт

І, можливо, вся ця історія якось пов'язана з оточеіщем, що прижився був у молодиці.

Бобрьонок згадав розкішне ліжко з нікельованими кулями – вилежувались на м'якому матраці, а тепер… Злість закипіла в ньому, проте одразу вгамувався. Злість не була порадником у ситуації, коли все слід добре обміркувати, взагалі вважав, що добрячої порції злості в їхній роботі ніколи не завадить, не похмурості, як у Толкунова, а злості, яка бадьорить і робить людину рішучішою і настирливішою. Але тепер зітхнув, сів на парашут і мовив, ласкаво перебираючи пучками шовк:

– Ну що, капітане, порядок?

Однак Толкунов не схильний був поділяти оптимізм Бобрьонка.

– Порядок буде, коли цього парашутиста прищучимо.

– Справа техніки.

– Не подобається мені все це.

– Чого ж, слід уже маємо.

– Від сліду до діла… А тут усе якось не те… Коли це фріци одного-однісінького парашутиста скидали?

– Але ж сам чув: Карий попереджав – якась незвичайна і серйозна операція.

– А якщо незвичайна, де підстраховка? Міг цей парашутист розбитися?

– Міг.

– І без рації. Як подасть знак про себе? Гадаю, коли б він мав рацію, заховав би в тайнику з парашутом. Тягнути рацію з собою небезпечно.

– Рацію абверівці могли йому залишити тут, – заперечив Бобрьонок. – У тієї ж Параски.

– Надто далекоглядно, – сказав Толкунов, але не дуже впевнено. – Давай, поки не стемніло, ще трохи походимо.

Вони пройшли байрак аж до кінця, обшукали всі підходи до нього, але нічого не знайшли. Попрямували до Жашковичів навпростець, ліс тут не дуже густий, підлісок витолочили жашківські коровії – трава росла добре й пастухам не треба було далеко ганяти череду.

Скоро в просвітах поміж деревами побачили далекі хати. Знайшли галявинку й заховалися під ліщиновими кущами. Далі до села тягнулася лісова погорілиця з сиротливими пеньками й рідкою приземистою порістю – кращого місця для відпочинку годі було й шукати: все бачили навколо, а до них ніхто не підійшов би непомічений.

Бобрьонок підклав під голову сумку, з насолодою витягнув ноги й мовив умиротворено:

– Гарно! Зірки скоро замерехтять…

– Холоднувато… – поворушився Толкунов. – Як ти вважаєш, якщо покурити?

Майорові також смертельно схотілося закурити, взагалі цього не слід було робити, людина в лісі могла відчути цигарковий дим, однак лише темніло, а досвідчений шпигун прийде, коли село спатиме.

– Давай, – погодився, – тільки обережно…

Толкунов, скулившись, чиркнув запальничкою, дав прикурити майорові від своєї цигарки, вони ховали вогники в руках і затягувались жадібно: знали – не куритимуть цілу ніч…

Потім полягали головами один до одного, замовкли, вслухаючись у вечірні звуки засинаючого лісу, і Бобрьонкові здалося, що Толкунов задрімав. Але капітан нараз заворушився, повернувся до Бобрьонка боком і мовив, майорові здалося, з жалем:

– Війна скоро кінчиться…

– Скоро, – погодився Бобрьонок радісно. – От Польщу пройдемо, а там і Берлін! І кінець нашим трудам…

Толкунов не погодився:

– Робота тільки почнеться…

– Скажеш таке!

– А всіляких гадів хто виловлюватиме? Дядя?

– А-а, ти он про що… – протягнув Бобрьонок. – А я демобілізуюся.

– Ти що? – жахнувся капітан. – Ти ж ас контррозвідки, чотири ордени, хто тебе відпустить?

– Що ордени… – зітхнув Бобрьонок, але не зовсім щиро, бо в глибині душі не був байдужий до нагород. Два Червоних Прапори, ордени Червоної Зірки і Вітчизняної війни заробив чесно й законно пишався ними.

– Ордени – це визнання, – заперечив Толкунов переконано. – Наші документи, збагнув?

Що ж, коли додержуватися цього погляду, то капітанові документи були першого гатунку: п'ять орденів, не рахуючи медалей, а ще, як кажуть, не вечір…

– Ти це справді про демобілізацію? – перепитав Толкунов.

– Вирішив.

– Сам чи з Галкою?

– З нею.

– Я так і гадав: хіба жінка може добре порадити? Бобрьонок хотів образитися, але не зміг. Та й що йому капітанові шпильки, чого мусить зважати на них, брати близько до серця: головне, що вони з Галею розв'язали для себе цю проблему, прийняли рішення, від якого не відступляться.

– Дурниці робиш, – вів далі Толкупов, – для тебе в армії всі двері відкриті. Чи в держбезпеці. Два курси інституту, знаєш, скільки зараз тягнуть? Вступиш до академії, вийдеш полковником.

Бобрьонок ліниво потягнувся і стиха проказав:

– Геолог я, розумієш?

– Ну й що? А я працював у МТС. То що, мені в майстерню вертатися?